Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Слав'ята того не знав. Поволі й сторожко ішов зі своїми верхівцями понад берегом. Нічого не видно було цієї беззоряної весняної ночі. Лише шумів дощ і глухо гупали копита об розгаслу від дощу землю. Зате добре було чути рівний плескіт хвиль. І раптом цей плескіт став іншим. У річці хтось хуркав, хтось розгрібав воду, бурунив хвилі. Чулися неясні, тихі оклики. Переправа! Та це ж половці переправляються на бік русичів!

Навчені вої Слав'яти вмить охопили широким бугом місце переправи. Половчини вибиралися з ріки й довго брьохались на березі. Як тільки вони відвели коней од води, в ту ж мить потрапили під точні удари двосічного руського меча. Алтунопа, що вибрався на берег останнім, став кликати своїх родаків. Бачив перед собою верхівців, що мовчки підступали до нього. Усе збагнув лише тоді, як відчув смертельний удар в груди…

Коли Слав'ята кинув голову хана Алтунопи під ноги Мономаху, той лагідно мовив:

— Відпочинь, Слав'ято. Скоро утрениця…

Слав'яті здалося, що він устиг лиш на хвилю скліпити очі й провалитись у солодку знемогу. Хтось уже торсав його за плечі. Ще не розтулив повік, а чутливе вухо уже вловило стривожений гомін, іржання й тупіт коней… Розмежив повіки, оглянувся довкола — в передсвітанковій теміні неба уже висіялись зорі, табір воїв метушився, сідлав коней, шикувався в шереги. Щільним заслоном, один за одним, поволі рушали уздовж Сутені. Лісом списів ощетинились перші ряди. Прорізували глуху темряву, несли на гострих списах своє життя і свою смерть.

Перебрались на другий берег Сутені. Орда хана Урусоби і Белдюзя вмить ожила. Степовики спали на конях, якась мить — і вони вже готові до бою. Перші ряди русичів, поклавши списи на коліна, взяли до рук луки. Наструнили тятиви стрілами й водночас пустили їх у половців. За першим рядом так само зробив другий, третій, четвертий. Ординці безладно метушились. Безладно, поодиноко летіли їхні стріли на щільну стіну руських верхівців…

Перші ряди половців потиснулись назад, змішавши інших. Що там? Яка сила русичів? Заднім не видно. Передні тиснуть на них.

І враз пролунав гучний, такий знайомий руським воям голос Мономаха:

— На списи-и! За землю руську!

Вмить відлетіли за плечі луки і наїжачені списами шереги руських воїв уже мчали на ординців. Перші ряди зчепились врукопашну. Тріщать деревка списів. Дзвенять мечі. Але задні ряди половецького стану уже неслися пріч… Передні, огледівшись, кинулись за ними!..

Попереду половчинів бігли хани усіх родів. Тремтіли хвости їхніх бунчуків. З-під прибережних чагарів вихоплювались загони руських воїв, переймали втікачів. Пізніше літописець записав: «І вбили тут у бою двадцять ханів: Урусобу, Кчия, Арсланопу, Китанопу, Кумана, Асупа… і прочих…»

Белдюзь же потрапив до Святополкових воєвод. Київський князь сказав:

— Хай Мономах вирішує його долю… — Голос його тремтів від запалу бою. Він ще не вірив, що так швидко все скінчилось, бо небо лише прояснилось і сонце обіддям свого кола викотилось з-за обрію.

Белдюзь низько кланявся переяславському князеві Мономаху, улесливо заглядаючи в очі, благав:

— О великий Мономах!.. Не погуби!..

Слав'ята, який щойно бачив на баралищі мертве тіло Урусоби, суворо дивився на бранця, перекладав Мономахові ханове белькотіння…

— Чому не поклали своїх бунчуків перед русичами? Пощо чините розор нашій землі?.. — грізно допитував Мономах.

— Згубив себе… згубив! — дряпав собі обличчя хан Белдюзь. — Не послухався мудрих слів… Князю! — Упав на коліна. — Візьми усе злото моє і срібло! Ромеї і хозари-таврійці дали мені два міхи золота — за бранців, яких мали продати їм на Сутені… Візьми їх! Візьми собі все — даруй мені життя… Бери усі вежі, усі табуни, усіх жон…

— Мир землі руській треба. А ти не навчив рід свій, братів і синів своїх тримати з Руссю мир. Переступив клятву. Проливав руську кров. Да буде кров твоя на голові твоїй!..

Слав'ята схопив Белдюзя за комір шкіряного чапана і поволік до Сутені…

Наступного дня русичі повертали назад. Поперед себе гнали велетенські стада корів, табуни коней, отари овець, котили повози із половецькими вежами, зі скарбом і челяддю…

Володимиру Мономаху степові орли клекотали славу…

А він уже збайдужів до неї. Звик, бо стала буденністю його життя. Думав лише про те, що й після Сутені йому доведеться знову приходити в ці степи. І, може, ще не один раз. Цей незбагненний Степ — невичерпний, котить і котить орди на Русь, як чорні смерчі.