Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Отрок мовчки підвів до Давида коня. Йому не лишилося нічого іншого, як виконати наказ Мономаха, цього всевладного, могутнього, найбагатшого князя руської землі, який стільки літ рветься до Києва. Не бути сьому!

Давид крикнув уже з коня:

— А тобі, Мономаше, все одно Києва не видати! Ось тобі, о! — переплів пальці у дулю й зловтішно зареготав. — Не бачити тобі стольного, як своєї сідниці! Га-га!

Рвонув повід, здибив коня і помчав у пущу. Та всі уже знали, що Давидові ніде не сховатися від гніву Мономаха. Довічно йому сидіти в Бузькому острозі.

Для Мономаха Давидові слова виявилися віщими. Олег Чернігівський та Давид Новгород-Сіверський, які обіцяли стягти Святополка за поли, тепер мовчали, не хотіли підпирати переяславця супроти київського князя.

Все кінчилося поспішливим хрестоцілуванням і клятьбою у вірності отчим заповідям. Мономах нічого так і не досяг. Старий, миршавий блазень Святополк слабів розумом і чим більше виживав із сили й пам'яті, тим більше ставав любий можцям. За його спиною тепер чинилася боярська сваволя.

Мономахові здавалося, що цей хворобливий недолужець — вічний, а коли й помре, то бояри зроблять із нього чучело, поставлять у княжій гридниці й так само битимуть перед ним поклони; ченці ж змусять чернь молитися на нього, а іменем його скористаються ненажерні. Вигідний князь! Усім вигідний. Ні у що вже не втручається, робить усе, що йому наказують радці… Над ним потай тішаться, складають непристойні оповідки. Йому все те відомо, але він не звертає уваги, бо знає, що всіх влаштовує. Тому прощають йому і загребущість, і злобливість, і навіть те, що свій стольний град давно продав за срібло багатим купцям.

Мономах втомився чекати. Втомився й боротись за київський стіл. Був певен, що можці київські не відчинять йому Золотих воріт. Мабуть, помилилася доля, коли нашіптувала йому про велике майбутнє — і про візантійський трон Костянтина Мономаха, і про золотий київський стіл… У Царгороді закріпився Олексій Комнін, закріпився з поміччю варварської знаті й колишніх челядників, які раніше мили ноги своїм можцям, а нині набули такої сили, що ті можці падають перед ними ниць. По всій імперії палали вогнища, на яких спалювали єретиків. Олексій Комнін успішно відбивав норманські ватаги, відвоював у них Балкани, з поміччю половецьких ханів погромив печенігів; затиснув турків-сельджуків руками їхніх же суперників… Домовився з хрестоносцями… А в Києві на золотому отньому столі сидів Святополк. Помирав, дотлівав, та все ж був вічним…

Мономахові ж судилося лише безкінечно ходити в степ, воювати половецькі орди, тіснити їх до Дінця, Дону, Азовського моря, а славу свою ділити із Святополком… На більше йому вже не сподіватись. Наступає старість.

Через три роки після Витичівського з'їзду князів Мономах покликав братів на Долобське озеро. Цього разу хотів усіх їх з'єднати і піти у великий похід на орди, щоб остаточно захистити руську землю від розорення й полону половецького.

Але на Долобський з'їзд прибули не всі князі. Олег Чернігівський відмовився слухати Мономаха. Відмовились і менші князі. Прийшов тільки Давид Новгород-Сіверський, Святополк із Києва та синовців купа. Радили раду кожен окремо, у своїх наметах. Не хотіли київські бояри іти знову в степ. Путята Вишатич смикався усім тілом — у Києві при владі залишився один боярин Поток Туровський. Тепер він безутримно вигрібає срібло із княжої скарбниці, і, доки вони ганятимуться за поганинами, для Путяти Вишатича вже нічого в тій скарбниці не лишиться. Київський князь краще б сидів у своїй ложниці, обіклавшись пуховими перинами, та читав мудрі ромейські книги.

На раді Путята говорив Мономаху іменем свого князя!

— Весна нині, князю. Як підемо на половців, то погубимо смердів і їхні ниви. Хто нам данину даватиме? Поберемо коней у смердів наших, чим землю орати?

Треба відкласти похід. Влітку чи восени піти у степ.

Святополк згідливо кивав головою.

Давид Новгород-Сіверський також хитнув бородою. А звісно, кому охота місити багнюку весняну? Але Мономах уперся:

— Дивно мені, дружино, отеє коней жалуєте, а сього не помислите, що, коли почне смерд своє поле орати, примчить половчин, проткне його стрілою, коня забере і жону й дітей у полон поведе. Коня вам шкода, а самого смерда ні? Рушаймо нині в степ, доки нас там не чекають. Добудемо собі перемогу.

Святополк стрепенувся — слово «перемога» завжди звучало для нього солодким і дзвінким стоголоссям… І він захоплено вигукнув: