Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Згода, — нарешті видихнув із грудей Брайко. Уже виходячи за ворота і притискуючи за пазухою холодні важкі гривни, угледів на дворі Сімхі челядників. Одні несли сіно, інші бігли з відрами, ще інші — впрягали коней у повоз. Звідки стільки челяді у резоїмця-лихваря? Може, були також закупами, як і він нині став?..

Не витримав, підійшов до конюха, що запрягав коней, накульгуючи коло повоза.

— Ким тут робиш, брате?

— Я? Холоп, — байдуже одказав конюх і повернувся до Брайка спиною. Потім докинув: — Обельний [106] Обельний — холоп, раб, котрим господар міг розпоряджатися, як власним майном. холоп Сімхі.

— Обельний? То Сімхі своїх холопів у робів перетворює? Пощо так?

Конюх зиркнув на молодого Брайка.

Не скоро Брайко пригадав кульгавого холопа. У перше літо він віддав лихварю не повну лихву — лише дві гривни. У друге — зумів стягтися лиш на півтори… А вже коли минуло третє літо — геть і зовсім не мав чим віддавати лихву за борг. А ще і сам борг. Сімхі мав право тепер взяти Брайка на двір, змусити працювати де завгодно — чистити стайні, нужники, доглядати свиней, доїти корів, стояти на торгу й продавати крам купчини, ходити кудись за товаром. Якщо ж і далі він не здатен буде сплатити борг, старий хозарин по закону «Руської правди» кине його у сиру темну яму — в поруб, де тхне сечею, людськими виметами, де пацюки обгризають людині вуха й виїдають очі… Ні-ні… Брайко мусить щось робити… Він утече… Світ за очі… До брата свого Радка у Вишгород спершу… потім найметься потай на лодії.

І також піде у грецьку землю… Але тоді Сімхі забере його старого вітця або жону, а вона ходить уже з другим дитям під серцем… І будуть його діти холопами довіку…

Куди ж ти побіжиш, Брайку? Незчувся, як став обельним, тобто повним холопом старого хозарина. Та ще й не сам, а з жоною і з дітьми своїми.

На подвір'ї старого Бестужа, щоправда, стояла нова хата — із нових зрубів, із ґанком, тільки ще без даху. Старий Бестуж і Святохна, уже зістарені, зігнуті злиднями, мовчки дивилися у землю, очікували, коли вона їх пригорне до себе й позбавить земних клопотів… Святохна тільки те й робила, що розв'язувала свій вузлик, який приготувала для похорону. Дивилася, чи нічого не забула покласти собі для труни. Чиста біла сорочка, ще дівоча, мережана скупим узором; біла полотняна хуста на голову; разок намиста із глиняних червоних горошин (ще молодий та бравий Гончаренко Бестуж дарував їй, коли залицявся). Ото і все багатство Святохни. Старий Бестуж не мав і того. В чому умре — у тому й похоронять. Йому буде добре і в цій перетлілій на спині та сірій від поту сорочці, у якій ліпив горшки й випалював їх у печі. Аби вже швидше милостиві боги повезли його по білому зоряному шляху, щоб він безтурботно оглянув свою збідовану землю. Важко вже підпирати зігнутими плечима білий світ. Давно вже розгубив із серця і сміх, і надії… Життя само полишало його…

Ще не розтанув ніздрявий сніг на вулицях, ще диміли хати чорним смрадним димом на бідняцьких кінцях Подолу, як до Бестужів прийшов якийсь невідомий чоловік.

— Я до Брайка, — сказав замість вітання.

У хаті стояли сутіні, перемішані з їдучим димом, кашлем, дитячим криком, запахом сирих пелюшок, пліснявих стін, перетрухлої соломи, свіжозамішеної глини.

— Се я, — підвівся здивований Брайко від гончарного круга.

— Мій господар Сімхі Мар… він добрий і терпеливий, але закуп не сплачує йому лихви і не повертає боргу. Тому закуп Брайко має іти на двір до свого осподаря. З жоною і чадами.

— Я платив… Доки було чим. А тепер треба почекати — ось доробимо горшки, настане весна, торг ліпший почнеться. За весну й літо знову щось зберемо.

— Господар не хоче ждати, — байдуже сипів ємець лихваря. — На те має закон «Руської правди».

Брайко розгублено витирав глину з рук фартухом, яким оперізувався завжди, коли сідав за гончарний круг.

— Що ж хоче мій господар? — видушив з себе.

— Приїхали з Тьмуторокані хозарські купчини. Купують обельних холопів. Тобі йти в Тьмуторокань… Дорога далека. Бери побільшу кайстру та посмагів туди напихай… — Ємець зник.

Хряпнули за ним двері. Почалапали кроки по мокрому снігу. А Брайко все ще стояв і обтирав руки об фартух. Не чув ні лементу дітей, ні придушених ридань жони, ні тихого скигління Мілеї… Не відчував, як його пальці самі розв'язували зав'язки й знімали фартух, як босі ноги взувалися в чоботи, як руки просовувалися в рукави свити й насунули на голову шапку…