Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Брайко незчувся, як опинився надворі. І вже коли від змокрілих ніг холодний дріж став тіпати його тіло, побачив над собою чорне зоряне небо. Огледівся навколо, збагнув, що стояв під горою, на якій вивищувався дім боярина Путяти. У другому ряду вікон блимали вогники. Певно, боярин бенкетує, його гості возсідають на килимах, їдять із золотих і срібних таць… Коли б хоч одну таку тацю чи кухоль роздобути, усі борги сплатив би… Але сіє — татьба, розбій… Упіймають — зогниє в ямі…

Брайкові щось пекло у грудях. Хлоп він обельний, роб, роб… Один йому кінець — зогнити живим у порубі або зогнити десь на рудниках в Єгипті чи Візантії. Якими ж гріхами согрішив перед богами небесними і земними? Чому вони так одвернулися від нього? І від інших бідаків? Може, через те, що зрадили своїй вірі, забули про силу землі… Може, нові боги не приняли їх у своє лоно, бо не вірили їм щиро, а старі боги відвернулися за зраду їм… Добрі старі боги! Простіть їм, грішним… Ви учили людей любити землю, дерева, трави, сонце, життя. Ви самі літали вітрами, жили в серці могутніх дерев, у струмках і річечках… Ви учили любити довколишній світ і в тому світі шукати людське щастя… А що зробили люди? Запродали вашу безхитрісну мудрість, вигнали вас із храмів! А за віщо? За владарювання сильного над слабшим; за казку про щастя небесне, де чекає праведника бездумність у голові й ситість у животі… За жорстокі спокути на землі і в потойбічному світі — у пеклі… Кара, страх — ось що принесла нова віра людині замість любові…

Всього бійся, чоловіче: бійся князя, бійся боярина, бирича, тіуна, ємця, бійся двораків загребущих і лукавих. Бійся тих, хто прислуговує їм і користає їхньою владою, — купчинів, лихоїмців, ченців, освятителів-попів… Усі лізуть у твої кишені або у твою душу! Гребуть собі твою нужденну працю, твій піт, твою силу, а намість вселяють у тебе страх. До всього і до всіх… Отака винагорода тобі, чоловіче, за зраду!.. Щоб ти не знав нічого, окрім страху. Щоб не радів життю, сонцю, волі, а боявся усього. І став ти рабом власного страху. Холопом власної мислі про нього… От що дісталося людині за забуття своєї віри і звичаю. Брайко чув себе прозрілим в цю мить. Він збагнув свою вину, свою зраду. І тепер знав, що йому потрібно викинути з душі страх…

Боярин Путята бенкетує? Холопську кривавицю він питиме із золотих келихів, а не заморське вино! Хіба він, Брайко, один б'ється отако в сітях злиднів і страху? Ось вийде на середину торгової площі та гукне зиклич: «А хто біду свою хоче у землю втоптати?» — ого скільки люду кинеться до нього! І з оселищ та з градів прибіжать смерди, рукомесники, холопи, ізгої… Лише встигай давати їм меч у руки! Та коня!..

Коней треба мати. Кінь — се крила. Куди захотів — туди й полетів. Он у стайнях Путятиних скільки коней! Сотень з п'ять, либонь. А в нього, Брайка, жодного…

Холодний нічний вітер війнув у Брайкове обличчя. Ніздрі вловили запах свіжого кінського гною. Зі стайні боярина… Брайко видряпався на гору, обмацав руками палі огорожі, легенько почав торгати жердини, шукаючи найслабшу, щоб витягти її і пролізти у двір. Нарешті опинився по той бік огорожі. У вікнах терема почали гаснути вогні. Певно, гості зараз виходитимуть на подвір'я і йтимуть до своїх коней. Брайко шмигнув попід огорожею. Хтось навздогін йому кашлянув. Він забіг за копицю сіна. Прислухався. Поряд конов'язі. Бачить — кінь!.. Із шанькою на морді, шумно дихає, хрумотить. Чекає на свого господаря. Тремтячими руками торкнувся крупа. Кінь слухняно повернув до нього голову, легко переступив ногами. Застоявся, бідолашний… Тепер Брайко лихоманково думав про те, як би провести його через отвір в огорожі. Треба ще зірвати кілька жердин. Тремтіли руки. Тремтіло оніміле від страху тіло. Йому здавалося, що до нього вже звідусюд біжать і ось-ось вхоплять за комір. Коли утворився достатній отвір, Брайко відв'язав повід, кінь слухняно переступив через розкидані жердини. Брайко полегшено зітхнув. Куди ж тепер? Униз, у морок ночі, в кущі, в зарості, де вужами звиваються вузенькі вулички й провулки подолян. Ближче до Дніпра!.. Розстебнув комір свитки. Та в цю мить щось зашурхотіло збоку. Заклякло придивився і з жахом побачив поряд високу чорну тінь. Хтось стежив за ним, йшов назирці.

— Віддай коня, — неголосно мовив той. Густий чоловічий голос. Легкий хрипець у ньому. Десь ніби чув такий голос…

Брайко мовчав. Тінь ворухнулась, простягла до нього руку. Кінь зраділо стрепенувся, повернув голову до незнайомця.