Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Хто ти? — нарешті спромігся Брайко.

— Тікай уже, холопе тамгований! Рятуйся!..

Брайко кинув повід і покотився з кручі униз по змерзлому ніздрюватому снігу. Біг потім вулицями й завулками, городами і дворами, десь загубив чобіт. Але й далі біг, невідь-куди. Чорний морок ніби долонею пригасив усі зорі. Душа взялася кригою. У другому чоботі відірвалась підошва. На нозі лишилася одна халява. Куди бігти?.. Помітив скособочену маленьку хижу, що перехняблено тулилась до високої гори. У віконечку блимає світло. Із димаря в'ється пахучий солом'яний дим. Брайко легенько постукав у двері. У хаті щось зачовгало. Жіночий голос сполохано охнув. Нарешті двері злегка відхилились.

— Пустіть… Замерзаю…

— Ох! Він босий!.. — зойкнув жіночий голос. Двері перед ним розчинились.

Брайко ввалився у хатину. Від його кремезної постаті тут відразу стало тісніше. У печі тріщав хмиз, палахкотіли віхті соломи. В лискучих горнятках щось булькало й шкварчало. Червоні іскри полум'я час від часу шугали під комин.

На покуті за столом сидів муж. Біла сорочка на ньому відсвічувала рожевими спалахами. Він над чимось схилявся. Його довгі вправні пальці швидко щось ліпили, обмацували, вигладжували.

Брайко не повірив очам: з-під тих пальців на столі виростав дивний храм. Високоглавий, зі зміїстим дахом, що розпластався над стовпами-колонами. Гордятин храм! Се тільки він міг сотворити отакий — храм-капище. Гість перевів погляд на обличчя господаря, який пильно вдивлявся в босі ноги нічного зайди.

— Звідки ж ти узявся тут? Брайко…

— За мною погоня. Від Путяти…

— Що ж ти накоїв? Кажи.

— Я охолопився. Лихвар Сімхі продав мене хозарським купчинам. З жоною і дітьми, Гордято.

— Чекай. Але ж Сімхі живе біля Жидівських воріт. А ти біжиш від Путяти…

Брайко почухав потилицю: ну як усе оповісти Гордяті? Та до нього підійшла Рута, звернулась лагідно:

— Брайку, взуйся ось у ці постоли. Замотай ноги в онучі — простудився, мабуть же!

Брайко скинув свитку. Як це він ще її не загубив?.. Розтирав закоцюблі ноги, обмотував сухими онучами, мотузував до колін їх шнурівкою.

— Ніхто, Гордято, не відає, що робиться з людиною, коли вона на собі зашморг чує. Хотів було взяти потай у боярина коня та полетіти кудись… в степ… за Змієві вали… Чи в пущі якісь… А в мене коня… уже з рук відібрали… Чорна тінь якась…

— Щось не те мовиш, Брайку. Руто, полапай його чоло.

— Жар у нього, — мовила Рута, приклавши долоню до лоба. — Зимниця… Зараз зніму з горища гілочок малини. З осені припасла. Напарю, напою… Минеться.,

— Нічого не треба, Гордято, — звівся на рівні, притупнув постолами: —Я вже йду. Треба поспішати… Побіжу до Радка, на Вишгород… Бо вранці хозарини поженуть, на шворці поведуть до Тьмуторокані…

— Куди ж тобі йти? Хворий же! — заохкала Рута, повернувшись до хати.

— Хворий, та ще живий. А доки живий — доганятиму волю свою… Прощавайте!

— Візьми ж хоч шматок хліба… ось іще цибулина, — Рута засовувала йому в кишені шматки хліба.

Похитуючись, вийшов із хати. Болісно хряпнули за ним двері.

Гордята з порога проводжав зором його згорблену постать, доки вона не розтанула в темені.

— Пішов… — зітхнув Гордята, повернувшись до хати.

— Зовсім же хворий… — сумно хитає головою Рута і мовчки спиняє погляд на Гордятиному храмі. — Краса ж яка… Піди ще раз до Печер, покажи його ігумену, може, візьмуть тебе здателем. За гроші ті Брайка викупили б…

— Уже ж ходив, досить. Кажуть, капище поганське, а не храм.

— Оті їхні храми — громаддя кам'яне — ніби тебе роздушити хочуть… А сей наче летить вгору!

— Зате ті храми від чужинців прийшли. Усе чуже — у нашій землі нині в пошані. А своє, може, й ліпше, може, до душі людської ближче, бач, не годиться. Своє нині упосліджується. Усіма!

— Гордято, здателю мій любий. — Рутині очі взялися сльозою. — Вірю тобі, сама бачу… Ходімо звідси, ходімо в далекі краї — в полунощні чи в пущі глибокі. Може, там поставиш свої собори… Десь же має жити воля і правда! Люди візьмуть твою красу рукотворну для себе. Як ця Живка взяла… Не скрізь же волю за срібло проміняли.

— Якби ж одну волю. А то — й людей. Он як Брайка нашого.

Обоє обернулися до темного вікна. Там по примерзлих калюжах шурхотіла холодна квітнева ніч.

Брайко вже не бачив, як світив йому услід маленький вогник Рутиної хати. Ішов та йшов вуличками Києва, обминаючи боярські тереми і гостині двори. Коли добрався до безлюдного майдану подільського торгу, заспівали перші півні. Морок гасив зірки і закрив шапкою місяць. Вовча година бігла по землі. Брайку здалося, що він чує навколо себе вовче завивання. Кинувся бігти. Кудись… у безвість…