Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— То чого стовбичиш? Сам що думаєш?

Путята пожвавлено стрепенувся.

— Думаю так: галицька сіль ближча і дешевша, кримська — далека і дорога. Доки немає галичан, наші крамарі беруть одну куну за одну мірку. Галичани привезуть — одна куна іде за десять мірок.

Нестор, що, склавши Псалтир, очікував кінця розмови, ненароком звів очі на боярина. Лукавий тисяцький мнеться, хитренько зітхає, а в куточках рота, схованого в рідкій бороді, осміх приховує. Він уже давно все зробив на свій розсуд, а перед ним і перед недужим князем лиш лицедійствує. Льстивий скоморох…

— Скажу, як думаю, — веде далі Путята. — Галичани то є, то їх нема, а київські крамарі завжди при тобі. Справно платять до твого скарбу. У скруті тебе завжди виручають своїм сріблом. То їхню волю і вволити! Он зараз на подільському торгу, стоять валки галичан із сіллю. Вели взяти із них великий правіж [107] Правіж — стягнення. — хай ту сіль відкуплять у них наші купчини й самі продають. Галичани ж нехай їдуть назад.

— Повеліваю… — втомлено махнув рукою Святополк.

Путята позадкував до дверей. Нестор підніс до очей Псалтир.

— «Не змагайся з лукавим, не заздри творящим беззаконіє, ібо лукавії будуть винищені, слухняні ж господу — будуть володіти землею…»

Монотонно бубонить Нестор у князевій ложниці, а тривожна думка точить його мозок. Путята порядкує нині самодержавно… продає київський люд чорний кожному, хто йому більше заплатить. Ненаситець окаянний…

Нестор втомлюється від читання і тяжких роздумів, замовкає. Князь немовби задрімав. І Нестор оглядає хоромину князеву. В кутку висять ікони грецьких майстрів. Під ними з важких срібних вонявиць-лампад витає солодкий дим. А поряд на стінах — єленячі роги, срібні піхви мечів з руків'ями, що нагадували роззявлені пащі хортів; різьблені лутки, віконниці, сволок. Якісь птахи віщі, що нагадують чи зозулю, чи ластовицю, якісь очі та ікла, чи зубія звірині… То все поганські обереги, які колись стерегли людину від хвороби, відганяли Морану-смерть, приносили в дім щастя. Отож, не лише простолюдини, а й князі моляться усім богам — старим і новим. Сили і моці просять у Христа, ним же народ тримають в узді — страхом і покорою. А душі їхні також проросли вірою пращурів. І ніяка сила не вижене її звідти… Скільки б не читали отсеє святе писання велемудре.

— «Господом стопи людині виправляються. Ухилися від зла, сотвори добро, найди мир і віджени зло, і живи во віки віків…»

Нестор знову пробує читати. Але Святополк ніби заснув. Не чує його слів… І Нестор знову розмислює про віру нову, якій він відданий щиро (вона стала його переконанням), і про віру поганську, яка іще живе поміж людьми, що самі собі закон творять і своїм богам моляться. Ні, він вірує в єдиного бога і в єдиний закон на всій землі, в єдину владу богом поставленого князя. Бо ж сказано: «Усяка душа владу держащому хай повинується, бо немає влади не від бога…»

Ох, як потрібна зараз на Русі міцна влада! На страх злим, на спокій добрим… На процвітання держави, якою кермує праведний керманич. Недаремно велемудрий князь Володимир вибрав сю віру, християнську, бо вона учить, що благовір'я і влада — соупряжені… Хто вірує, нехай підкоряється. У тому підкоренні — сила і міць державця!

Коли б Володимир не сотворив цієї держави і не зміцнив її новою вірою, поганини-ординці давно пройшли б її із краю в край, давно винищили б і полонили увесь рід руський. Раніше кожне плем'я знало і слухало лише свого князя, свого волхва і свого бога. Кожен рід і плем'я жили самі по собі. Отож і лишалися одні попелища від племен, коли чорні смерчі ординців налітали зі степів. Так було до Кия, доки він не з'єднав мечем навколо себе племена. І після Кия тако було, коли нащадки забули його заповідь… Потім знову Олег з'єднав племена мечем, а Володимир укріпив своє держання вірою єдиною…

Страшно й подумати тепер, що буде з Руссю, коли віра і князь не зможуть утримати її цілісність! На другий день менші князьки ухопляться за чуби, а на третій — половці посунуть на неї ордами! Горе… Криваве горе нависне тоді над Києвом… над усією Руссю — від моря Варязького до Бескидів…

Нестор підняв до очей Псалтир, став знову читати. Але вже не для князя, а для себе. Шукав опори своїм думам, вивіряв їх чужою мудрістю… «Подивись на смиріння моє і на труд мій і прости всі гріхи мої…»

Труд його, Нестора, тяжкий, яко хрест, який ніс Ісус на спині і на якому його розіп'яли. Труд сей його великий і служить будучині… Задля нього задушив у собі голос старих богів, хоч не забув, що вони викохали добро в його душі; задля нього роками катував свою плоть безсонням, голодом, відкидав суєтні жадання і людські поривання… Як важко, о господи, возносити себе над мирською суєтою, щоб служити прийдешньому…