Раиса Иванченко - Гнів Перуна

А чи згадають його там, у тій далекій будучині? Того він не відає.

Нестор-чорноризець уже під вечір повертався до Печерської обителі. Щойно вийшовши за ворота княжого двору, відразу почув стривожене гудіння натовпу людей, що товклися на площі коло святої Софії. Прислухався.

Таки не обійде Києва новий м'ятеж.

Повернув на Бабин торжок, став спускатись до Михайлівського монастиря. Ішов через двори, навпростець, до Лядських воріт. Щоб до вечірньої молитви повернутись у Печери.

А на площі витає тривога. Навіть вниз, до воріт чутно.

У Києві почався м'ятеж, але не на Горі, а внизу, на рукомесному Подолі, на найбагатолюднішому торгу, коло старого, призабутого капища Волоса.

Ще вдень на гостиний двір, де зупинились галицькі гості із валкою солі, прибули князеві мечники на чолі із соцькими і ємцями. Вони передали галицьким купцям волю князя Святополка: сплатити правіж за право продавати сіль у Києві в двісті гривен срібла. Галичани обурились. Не бувало ще такого здирства за сіль! Куди б не привозили вони свій товар, скрізь стрічають їх з радістю великою, пільги дають, навіть торгового мита не правлять або беруть щонайменше, аби привабити їх. Без солі ні бідному, ні багатому не обійтись! А тут! Ні, вони поїдуть далі, в інші міста, де їх радо зустрінуть і не будуть упосліджувати й обдирати. Поїдуть у землю чернігівську, новгород-сіверську, полоцьку, суздальську…

Галичани зібралися запрягати воли у свої хури. Але в цей мент де не взялися купці із слободи. Галичани збираються кудись їхати? Як же далеко надумали забитися! Багато днів дороги… А в лісах — довкола таті розбійничають, ватагами нападають. І проскупії дрібні, збіглі смерди або розорені половцями злидарі… Київські купчини пропонують галичанам інше — продати їм усю ту сіль, дадуть їм п'ятдесят гривен срібла на круг. І вертайте собі додому!.. За цей час іще кудись можна приготуватись в дорогу…

Галицькі гості чухали потилиці. Вигода є, але ж — мала! Небагато, зовсім мізерно дають їм срібла, кляті київські перекупники! За цю сіль вони візьмуть вдесятеро більше, як тільки галичани від'їдуть за п'ять поприщ від валів Києва. Але ж і забиратися далеко справді небезпечно!.. Та й харчів не набрали на дальню дорогу, і худобі корму не припасли… Охорону валки треба побільшувати — наймати осторожників… І так не так, і по-другому не виходить. Тож хай дають більше гривен!..

Галицькі купці торгувалися. Київські не набавляли ціну… Соцькі і ємці стояли озброєні на дворі й чекали сплати правежу…

Чорний люд на торговищі не розходився по домівках. Коли галичани піддадуться на умови київських перекупників, знову у Києві настане лихо, бо крамарі за ту сіль здиратимуть з простолюдина три шкури. Бїдному чоловікові можна прожити без меду, без м'яса, без сала, а от без солі — ніяк! Ні тобі юшки, ні тобі зелені якої не з'їсти. А риба, а м'ясо, а сало — без солі все псується, гине… Наступає літо, спека. Люди почнуть хворіти, надто ж діти!

Кияни товклися до півночі попід огорожею гостиного двору. Хтось із соцьких чи ємців кинув слово у натовп, хтось друге… І вже весь торг знав, що то князь Святополк наказом своїм цей розор учинив.

Ранком наступного дня на святій Софії бомкнув вічевий дзвін. Київська чернь жадала. притягти до відповіді князя Святополка. Юрмища злютованого люду здіймали над собою вузлуваті кулаки, декотрі вихоплювали з-за паска ножі, а декотрі тягли жердини. Вічевий дзвін хитав прозоре весняне повітря. В голубіні неба промінився ранок 17 квітня 1113 року…

Отець Нестор знову поспішав на Княжу гору, щоб замінити ігумена Феоктиста, який просидів над Свяполком усю ніч. Несторове серце тіпалося в тривозі. Він ще вчора знав, що в Києві піднімається бунт. Вічевий дзвін скликав чернь з усіх слобід околишніх, з усіх рукомесних кінців… Що буде, коли помре Святополк?

Важко піднімався Нестор від Лядських воріт. Важкі думи гнітили серце… Та й він уже скоро перестане топтати оцю стежку по київських кручах. Безсилля в тілі, кволість у руках… Перестарався у великий піст. Уже п'ятий тиждень минув після святого воскресіння, а сили його щось не відроджуються… Це вже, знає, не минеться. Шкода, що поховають його у могилі без книг, без калини…

Поганська душа, бач, обізвалась і в ньому, а він гадав, що витруїв її новою вірою своєю і святими премудростями.

Прости його, господи!.. Видати, глибоке коріння пустили боги пращурів у душу слов'янську… Десятиліттями, століттями викорчовуєш його звідти… А може, й не треба? Може, в цьому сила і міць людини, яка береже в собі своє коріння? Яка пам'ятає рід свій?.. Прости його, боже, за ці розмисли гріховні, але тепер, на схилі свого життя, він не вважає старожитні звичаї свого народу єрессю. Нова віра вживається у них, поєднується, вбирає у себе життєдайні джерела могуті слов'янського духу.