Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Йому пашіло в грудях. Тремтіли в колінах ноги. Хоча б швидше світало… Присів на якийсь камінь перепочити. Розстебнув свитку… А вовче виття все ближче, ближче… Він затулив вуха і відразу ніби кудись провалився…

Наблизившись до Княжої гори, Нестор у весняному серпанково-золотистому повітрі раптово відчув якусь тривогу. Здаля, ніби від Бабиного торжка, доносився до нього бентежний гомін людей. Йому здалося навіть, що і чорна галич збуджено кружляла над верхів'ями ще безлистих дерев, навіваючи тривожні передчуття. Здавалося, що тією тривогою напоєне повітря міста, прозоре, сяюче й холодне, як це буває дуже ранньої весни, коли вже зійдуть сніги, але тепло ще не настало, є тільки сіяння, блиск і святковість високого неба.

Нестор підхопив лівицею довгу рясу, що заважала йти, другою рукою викидав далеко поперед себе свою сучкувату патерицю. Передчуття переросло в переконаність: щось трапилось у княжих палатах. Це звідти шириться по Києву тривога…

Уже тиждень ходить він у хоромини Святополка. Причащає великого князя й ісповідує, вивільняє ігумена Феоктиста, який ночами сидить коло недужого князя, читає то із Псалтиря, то з Четьї-Мінеї.

Відтоді, як Святополк наблизив до себе Печорський монастир і присвоїв ігумену звання архімандрита (наперекір митрополиту та патріархові царгородському!), чорнориза братія дружно перестала хулити великого князя. Замовкла. Князь же, бажаючи, певно, увічнити своє ім'я, щедро розкривав свою скарбницю для обителі, наділяв землями, пущами, сіножатями, селами. Печерці тепер творили князеві хвалу. Ще б пак — їхня обитель законно дістала першість серед інших монастирів і вивищалася навіть над київською митрополією, якою все ще володіли ромейці. Та й Святополк, цей дрібний туровський князьок, що не володів ні великими отчинами, як Мономах, ні талантом, ні доброю людською вдачею, а скоріше був уособленням усього найгіршого в роді великого Ярослава, цей Святополк міг дістати перевагу над Моиомахом, тільки завдячуючи підтримці Печерського монастиря.

Звичайно, Нестор підтримував Святополка не заради нього самого. Нікчемний тілом і духом, недолугий розумом, жадібний і заздрісний, цей князь не був йому до душі. Проте, озираючись довкола, кладучи на терези свого сумління усі важки, Нестор розумів, що лише незрушність єдиновладдя і законовладдя київського князя може утримати в сукупності землі, які шматувала зростаюча зграя князів, князьків і синовців. А в єдності земель руських, їх гуртуванні навколо Києва — запорука могуті й сили великої держави, яку тепер всюди називають Руссю… Лише такою вона здатна відбитись од безкінечних навал половецького Степу, від войовничих західних князів і королів. Нестор гордився тим, що він і його братія змусили усіх князів, хоч із скрипом зубовним, підкоритися старшому, законному князеві, утримуватись від чвар, що губили державу. Навіть цей властолюбець і мудрець Володимир Мономах, змушений ними ось уже стільки літ до покори, не сміє підняти руку супроти освяченого ченцями закону і права старшого волостеля землі Руської… Не сміє навіть з допомогою грецької митрополії й апостола Андрія, якого підкинули Мономаху ромейські імператори. Сяка-така тиша стоїть у Руській землі ось уже скоро двадцять літ… І тако мусить лишитись назавжди. А що буде, як помре Святополк?

А князь Святополк уже був схожий на мерця. Спогади, розваги, накази, поради, обиди — усе обминало мого мозок, не ворухнувши в ньому живої мислі чи радості. Усе окостеніло, завмерло. З усього, що становило суть його життя, воскресало тільки срібло. Тоді він рукою відхиляв книжку, яку по черзі читали Феоктист чи Нестор, і кликав до себе боярина Путяту.

— Путято, усі платежі зібрав по градах?.. А як купецька община — сплатила до скарбу?.. І подільська?

— І подільська, — бив чолом тисяцький, — і слобідська. А ще прислали до тебе свою сольбу слобідські купчини.

— Що хочуть слобожани?

— Знову просять віддати їм до рук увесь торг сіллю. Вони ж возять її із Криму та із Торських озер. Далека путь. Дорого їм дістається та сіль. Але буває, привезуть вони її сюди, а тут галицькі купці валки свої приженуть з коломийською сіллю. Тоді задарма мусять віддавати наші купці свій здобуток. То вони хощуть, аби ти, князю, наказав не пропускати до Києва галицьких і коломийських купчинів із сіллю. Я сказав їм: князь дасть свою згоду на те.

— То пощо же не питав раніше?

— Бо не кличеш, князю… — догідливо хилиться голова Путятина на груди. Немовби вгинається від хабара, що дістав од Сімхі і других слобожанських купців за те, щоб із князем поговорив, як належить.