Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Коли очманілих і трохи контужених штабних офіцерів повитягували з машини і розклали на узбіччі обличчям у глину, з кущів урешті видряпався обдертий і в синцях, але живий капітан Бубук. «Ну, щас влетить!» — шепнув, пробігаючи, Рому сержант Кость. Добігши за кілька кроків до ротного, він перейшов на «стройовий» крок для доповіді, та той тільки роздратовано махнув рукою у відповідь і пошкутильгав до контуженого екіпажу «беердеема». «Всі живі?» — спитав непевно, і, почувши ствердну відповідь, що всі, син захисника острова Даманський, атеїст, герой обмеженого контингенту спеціальних військ, командир роти з семилітнім стажем капітан Бубук — неждано навіть для самого себе перехрестився.

Тоді довго викликали по рації танк, і ще довше витягали з ями всторчену БРДМ. За весь час розлючений ротний не сказав розвідникам і сержанту Костю ні слова — неначе тих і не було поруч.

Звечора в строю батальйону їхню засідку назвали найкращою, а сержант Костя Санін одержав тижневу відпустку додому, в свої Муровані Курилівці, що на Вінниччині.

Вже потім, коли Ром став «дідом», сусіди-сапери поселили в акумуляторній двох веселих дівчаток. Офіцери туди заходили рідко, акумуляторна по уставу зачинялась зсередини, тож дівулі жили собі там усю зиму, мов у Бога за пазухою, аж поки їх не застукав голими якийсь московський генерал з перевірки. Ото був скандал, так скандал!

А поки що їх кормили сухпайком і одягали в офіцерські мундири, збираючи цілі відділення на «воєнний стриптиз», звісно ж, за «валютно»-матеріальні цінності.

Якось на Різдво Ром зайшов до своїх казанських друзяк з пляшкою «Ризького бальзаму». Вони якраз сиділи з Олежкою за армійськими емальованими кружками з чорним еліксиром на денці, коли в жарко натоплену «дєжурку» з кімнати відпочинку наряду випливла напівгола краля. В парадному кашкеті, з блискучим «крабом» на лобі. Накинувши смішливим оком на зчудовілого Романа, вона низьким грудним голосом проспівала: «О-о, солдатик новенький!», по-свійському підчепила Олегову кружку і відпила ковток з неї. Тоді нагнулась до нього, загортаючись у напівшерстяний розстебнутий кітель, з якого випорскували важкі білі груди, — й, пирскнувши від сміху, щось шепотіла. Потім взяла сигарету зі столу й, похитуючи напівголими стегнами, попливла назад у кімнату.

— Ну ви даєте! — аж присвиснув Ром.

— Та вони вже дістали, — скривився Олежка. — Хочеш?

Роман подивився на двері кімнати, на яких ще, здавалось, похитувався звабний образ.

— Ну, — сказав через паузу. — … «Стрьомно» якось.

— А я тепер того… бридую, — тяжко зітхнув Олежка. — Віриш, — прошепотів Рому, позиркуючи на двері, — їх тут мала вся рота. І якби ж вони хоч були красавіци. А то — та чорна, як циганка, а ця — косоока.

— Вона? — подивувався Роман. — А я й не помітив!

— А ти не туди дивився, — захихотів Олежка. — Я теж першого разу не помітив. У неї погрємуха — Камбала!

— От біда!

— Ну, давай краще вип’єм!

— Давай!

Вони, вихилили ароматний міцнючий напій, що аж забивав дух, і Ром відчув, як по його тілу миттю розливається рідкий жар.

— За що люблю цей бальзам — за те, що зі ста грамів вставляє!

— То вам пощастило, — позаздрив Олежка. — У вас «духи» з Прибалтики.

— Ну… Прізвище знаєш яке? Цибулькіс. Він каже, що у них, у Литві, «лук» називають «цибуля», як і в нас в Україні!

— Та ну!

— Так. Бо Литва ж у нас правила сімдесят літ. Аж до Чорного моря, там, де зараз Одеса.

— От папілюкаси!

— Ну… Та бог з ними. От пійло у них — те, що треба. І ще — маринована рунка до пива!

— Слухай, Ром, а може, по справжній траві? Покурим? У мене тут є трохи. «Запас в ж. пу нє єб. т!». Ну, як хочеш. Тоді бери ще бальзаму!..

Неначе відчуваючи настрій Рома, саме в ці дні Владка йому написала. Листа. І якого!

Листа Ром одержав вранці, при вході на плац віддав листоноша-єфрейтор. Взвод якраз виїхав на полігон, й увесь день Ром носив листа біля серця, мов велику коштовність, — відкладав приємні хвилини на спокій.

Провалюючись по коліно в снігу, розвертаючи й звертаючи в цеп змокрілих від вправ новобранців, Ром відчував зліва на грудях тепло шматочка паперу. Від неї!

Потім «слони» розклали біля старої верби багаття, й сержанти — Ром з Арменом — зробили привал на соснових гілках, за термосом міцного чаю. Ром зненацька відчув, як нестерпно повільно відлічують секунди його позолочені «командирські» (ті годинники потай курочили з НЗ в «бееремках»).