Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Натовп за столами зібрався вже до четвертої. Спочатку давали спіч родичі: «за майбутнього солдата» і «захисника неньки-України». Потім пили «за батьків майбутнього солдата» й «захисника Вітчизни» і за те, «щоб не було війни».

— Зараз пацани йдуть на війну з духами! — почав тост дядько Іван. — Хоч ти, Роман, і боксер — то таких якраз і беруть в десант… — дядька Йвана з усіх сторін зацикали, а Марія Рудинська зблідла, рука з чаркою зрадливо дрижала.

— Ні, то я… — зніяковів Іван, — …щоб не було війни.

Потім вже випивали просто так. Ром майже не пив — настрій мав якийсь дивний. Виходив на перекури з друзями, а сам ловив себе на думці, що йде з двору й чекає — а чи не прийшов ще хто…

— Добре, добре, тьотки, — гудів дядько Миколай. — Ану, давайте щось веселіше!

— То є стара козацька пісня, — нахилився до Рома дід Михай. — Прадід казав, сам Хмель її дуже любив!

…Владка з'явилась до восьмої. Струнка, білява, вдягнена в світлу блузку і вузьку спідничку в обтяжку, в тон з підстриженим у каре світлим волоссям, в контрасті до темних очей — мала дуже ефектний вигляд. Тітка Галя, пробігаючи повз Рома в руках зі смаженою гускою, шепнула: «Це твоя дівчинка? Я так і подумала — найвродливіша!»

— Була колись, — буркнув у відповідь Ром, сердячись на себе за те, що чекав її, як останній дурень…

П'яний від близькості її тіла, Ром танцював в напівтемряві на шорсткому асфальті. Владка шепотіла: «Перестань, на нас дивляться!», а він її пригортав до себе, відчував під руками струнке тіло. Потім музику зупинили і всіх запросили до «прощального» столу. Вона озирнулась до нього і — швидко вийшла із двору.

Владка вміла враз щезати, як мавка. Вже на вулиці Ром помітив світлий обрис під липою й відчув, як його обвивають гарячі руки…

Вона щось шепотіла і цілувала його вологими, теплими губами, а він божеволів від поцілунків, від запаху її тіла, ніжних рук і прекрасних очей…

Через цілу вічність Владка відпустила його від себе. Ступила назад до стежки, облита місячним сяйвом..

— Я піду, Ром… Не проводжай мене. Я… Не забуду тебе ніколи!

Він стояв і дивився на таку знайому плавну ходу, на струнку постать в світлій доріжці й відчував, що серце стукає все сильніше, що серце зараз вибухне від туги і болю, але воно, безталанне, зшерхло від палкого кохання, від тих рубців скам’яніло — й не могло вже розірватись від горя.

Вона оглянулась й помахала йому рукою:

— Щасти тобі, Ром. Напиши мені, добре?

— Добре, любов моя, — прошепотів він, і, зібравши в кулак всю свою волю, повернувся і ступив до двору.

За годину його несли на руках («Тільки не ногами вперед!!!» — кричав дядько Миколай), поклали в машину. Туди ж сіли батько і мати, Жорик — й під завивання «Європи» Ром поїхав «на службу»…

28 жовтня 1920 р.

… Загін Чорного Ворона прийняв бій першим.

Ще до схід сонця Степова дивізія вийшла з Медведівки. Кость Блакитний вирушив на Катеринослав, й новим отаманом Холодного Яру став Лютий-Лютенко.

Рудь з півсотнею розвідників йшов у супроводі дивізії. Кость привів свої тисячі до Холодного Яру ще весною й після смерті Чучупаки був тут обраний отаманом. Максим із здивуванням впізнав Костя — вони вчились в різних клясах й трохи в різний час в Горі, але в одній і тій же військовій школі — разом з Юрком Тютюнником. Й бачились там кілька разів, й навіть раз «воювали» на полігоні. Гора з горою не сходиться… Революція виплеснула нагору найрозумніших й найактивніших! Тож в момент нападу Рудь їхав поруч з Костем, згадуючи дні «Німецької» (Першої світової) — війни.

… Червоних тут не чекали. Вранці вийшли через Осоти, Китайгород, Розумівку на Сентове, як раптом Софрон Рябенький показав Максиму чоловіка, що чимдуж біг по полю. За мить з балки вихопились вершники. Вони швидко нагнали чоловіка, почувся постріл, кінь одного з вершників упав, а тоді зблиснули шаблі, й кіннотники накинулись на нещасного.