Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Максим махнув рукою козакам й… побачив, як з балки піднімається кіннота Будьонного. Дивізії Першої кінної повертались з польського фронту на південь — через Чигиринщину…

З несподіванки перша сотня Блакитного повернула до лісу. Кость подав команду: «Вогонь!», але було ясно: кіннота ввірветься в лаву на плечах відступаючих. Все ставалося дуже швидко. Окремі вершники вже летіли повз Рудя. Охоплені панікою, три десятки степовиків промчали поруч. Козаки Рудинського згуртувались навколо Максима. Треба будь-що збити навальний хід комісарів. Праворуч гримнув залп, потім ще один. Чорний Ворон перейшов у наступ. Рудь зібрав своїх людей і холодноярців у кулак й пришпорив коня, заходячи через невеликий ярок ліворуч. Софрон Рябенький, Іван Думанський, Мовчан йшли поряд. По ходу загін Рудя збирав розпорошених бійців Блакитного.

— Куди?! Назад!! Той не козак, хто боїться собак! — кричав Софрон Рябенький, луплячи втікачів держалном списа. Козаки Рудя розтягнулися в цеп, завертаючи блакитнівців. За кілька хвилин зібрали ще майже сімдесят шабель, повели їх з ярка в балку і зненацька вдарили в тил червоним. Комісари розгубилися. Їхня лава збилася в купу й частково розвернулася проти Рудя. Чорний Ворон скажено атакував червоних по фронту. Йшла запекла рубка.

З поля з’явилися густі лави червоних. Відділ Чорного Ворона почав повільно відходити до узлісся. Розстрільні червоноармійців вийшли й з боку Сентового. Кіннота комісарів обходила з флангу. Півсотня Рудя потрапила під кулеметний вогонь, змішалась, червоні відтісняли її від холодноярців. Максим спробував повести козаків за собою, поруч опинились його надійні брати — Думанський, Тиміш, Софрон, Настач. Мовчана Рудь вже давно не бачив — десь впав, скошений кулею. Більшість же зібраних блакитнівців крутились на конях дзигою. Їхній бойовий дух був надламаний.

Нові хвилі кіннота затопили узлісся, й Рудя зовсім відтіснили від гайдамаків. Червоні підтягнули артилерію й били снарядами по гайку, в якому дорого віддавав життя Чорний Ворон. Максим волів прорубатись до нього — й сам потрапив під гарматні сальви. «Красні» оточили відділ повсюди. Йшла люта січа. Рудь наказав пробиватись до лісу. Згуртував кулак найвірніших й шаленим ударом розсік лаву. Вже на виході бачив, як вершники з зірками на лобі з трьох боків рубали Думанського, й як той падав під ударами шабель. Повернулись до Думанского, зрубали десяток «красних», Настач підняв товариша й кинув поперек сідла. Той був вже, напевне, мертвий. Поранений Софрон йшов пліч-о-пліч, прикриваючи Рудя збоку. З клинків стікали потоки крові…

…Максим бив шаблею об скелі. Чотири шабельні і дві стріляні рани кривавіли, сили покидали отамана. Гірський Тікич змивав кров загиблих: загін повстанців зупинив тут сотню Будьонного. До польової дороги на узліссі пробилися всього тринадцять. Триста козаків Чорного Ворона й тридцять сім рудинців полягли в бою — всі до останнього. Зіткнувшись з їхнім шаленим опором, червоні загубили слід Степової дивізії.

Тут, на берегах річки, лягли всі. Софрона з хлопцями відтіснили за ліс, і там ще лунав гул бою, постріли, дзвін шабель. Навкруг хололи десятки порубаних будьонівців уперемішку з його гайдамаками. Рудь бив шаблею граніти. Сталь не щербилась, меч дзвенів об камінь. Його закривавлені губи вперто шептали рядки з героїчної саги — з того, минулого життя в alma mater:

— Моя домахо, як блищиш на сонці! Здобув тебе в кривавому бою. Жагу твою вручив господній ангел! Не хочу, щоб тобою комісари — козацьке тіло різали би завтра!

Сталь не щербилась, лиш кресала іскри.

— Хай не послужить гострота твоя упирям! Хай не дістанешся ти в руки боягузу!

Бив — й не міг домаху вибити об камінь…

Холодний піт зросив скривавлене чоло. Рудь ліг в жовтаву і м’яку траву. Дивився на схід сонця — там гора… Всього лиш двадцять верст — і все життя! Звенигора!..

Клинок незламний вклав собі на груди. Козацький хрест — руків’я й гарда шаблі! Хай бачать всі, що не віддав він волі!

Що Рудь загинув — й переміг в бою!

…За годину Софрон відбився від «красних» й вернувся за отаманом. Рудя знайшли селяни — пораненого, без пам'яті, на березі Гірського Тікича. Сховали й уже дали знати в Звенигородку.

Як прийшов до пам'яті, перші слова, що почули гречкосії, були: «Де хлопці? Де моя шабля?»

— Тут хлопці. Й шабля тут, не переживайте! Ну й криця! Ви нею там все каміння порубали — й хоч би щербинка на лезі!