Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Коли Максим трохи очуняв, Тиміш з козаками перевіз його в Шульгове до Никоненка — за версту від Звенигори. Павло поклав Рудя в лісовій хатинці в хащах Казанка, й туди до нього щодня прибігала Уляна. Приносила ліки, робила перев'язки. Її прохолодні руки лікували краще за трави…

…Півроку служби тягнулися нескінченно. Останнім акордом натаскування в «учебці» став випускний сержантський екзамен. Ясного осіннього ранку їхнє відділення готувало засідку на бойову розвідувально-десантну машину командира роти — «земляка» Рома, капітана Бубука з Одеси. Засідку на танковій трасі, в поліських лісах, за дванадцять кілометрів від містечка Десна.

Часу на підготовку мали вдосталь, і вони — сержант і семеро курсантів — відшукали ідеальне місце для засідки: за поворотом, у точці найбільшого перепаду дороги. Звично розбились на три групи — ударну, забезпечення й вогневої підтримки. Вибрали окрему сосну до повороту, ще одну — на самому згині й одну — після. А тоді стали копати яму на дні глибоченького спуску.

Малого шустрого киянина Саньку заслали на сосну — на «фігуру», щоб дав сигнал, як їхатиме машина. Здоровань Ковнір з «Дніпра» тим часом підрубав решту сосен — так, щоб упали від легкого поштовху. Потім півтораметрової глибини яму прикидали сосновим гіллям, зверху постелили плащ-намети й присипали піском — як під час полювання на мамонта. Група підтримки залягла вздовж узбіччя, ударна замаскувалась на узліссі — навпроти самої ями.

Потім лежали собі на теплій землі, дожидаючись знаку з «фігури». День видався сонячний, ліс наростав у кронах поривами легкого вітру, здавалось, що він розповідає величну казку. Останні теплі дні осені, в повітрі сріблиться павутиння, дерева ще не втратили своє золотаве, червоне, а подекуди й ясно-зелене листя. Ром мимоволі згадав свій ліс, пущу, в якій вони провели щасливу юність. Досвід лісовика дуже допомагав у розвідці. Міські хлопи часом були вражені, скільки він всього знає про ліс і як орієнтується в найглухіших його ярах і хащах.

…Сигнал прийшов несподівано. Санька імітував голос горлиці, більш звичний для городянина, й — полювання на «мамонта» почалося.

Завиваючи двома газонівськими двигунами, плямиста БРДМ-2 вигреблася лісовою дорогою — й секунди потяглися напрочуд довго. Через цілу вічність «броня» досягла орієнтиру — червонястого від стиглих плодів куща шипшини — й кадри побігли, мов у прискореній зйомці.

Спочатку лунко затріщала сосна попереду, звалена здоровенним Ковніром, і тільки коли вона уже падала, Ром з жахом побачив, що капітан Бубук сидить не на своєму командирському місці всередині, біля командирського ж стереоскопу, а розлігся зверху на броні з біноклем в руках. І сосна Ковніра падає просто на його дурну голову.

Через якусь мить затріщала друга сосна — та, що на повороті, і Ром, усвідомлюючи кожну соту, тисячну долю секунди, побачив, що й ця сосна ломиться на башту нещасної «беердеемки». Одночасно дві сосни, хрест-навхрест падали на бубуцьку голову, а той безтурботненько собі «возлежав» зверху на броні, на сонечку, застромивши в командирський кашкет ідіотську ромашку.

На щастя, саме цієї миті машина впала у викопану розвідниками яму…

Вигребтись перед тим зверху на горб, БРДМ з розгону покотилась униз і на самому дні перепаду, уже коли на неї згори падали дерева, сторчма з розгону встромилась у закидану гіллям пастку…

Велетенські стовбури гучно хряснули, підстрибнувши на твердій броні кілька разів, з дороги здійнявся густий стовп куряви, машина нагло заглохла і за мить на узліссі запанувала пекельна тиша…

… Коли пилюга розвіялась, на місці, де за мить до цього насвистував безтурботні пісеньки Бубук, хрест-навхрест лежали дві грубезні сосни, а сам щасливчик матюкався в кущах метрів за сім, куди його закинуло силою встирчання з розгону совєцької броньованої розвіддесантної машини в викопану такими ж розвідниками першого відділення третього взводу третьої розвіддесантної роти під командуванням старшого сержанта Кості Саніна (уродженця села Муровані Курилівці) яму.

Ще якусь хвилину відділення вражено мовкло, мабуть, не вірячи, що вся та катавасія на дорозі — то їхніх рук діло. Але потім, почувши з кущів матюки капітана, «диверсанти» зрозуміли, що ротний вижив, всупереч здоровому глузду, й побігли в атаку. Шалено палячи з автоматів й кидаючи в кущі учбові гранати. Автоматні черги і гучні вибухи заглушили і хитромудро закручені в'язі Бубука, й обурені крики «механіка-водітєля», злість якого помітно згасла після кинутого в люк товстенького «взрив-пакета». Після цього тримплекси командира й піхоти професійно накрили плащ-наметами. Щоб вороги-комісари не виглядували…