Валентин Чемерис - Рогнеда

Розгубився – чи так здалося. Стояв, наче ошелешений.

Через мить пробурмотів:

– Хто знав, що ти тут…

– Я завжди біля неньки своєї. Убивай її, але заодно і мене позбав життя.

Володимир якусь мить важко дихав, аж ходили ходором груди.

– По-твоєму не буде… – зрештою сказав і, кинувши меч, швидко вийшов геть.

Історія зберегла свідчення: Володимир наказав зібрати бояр, аби послухати їхньої ради, як йому бути? Убити жінку чи подарувати їй життя?

І буцімто спішно скликані бояри, заслухавши великого князя, відповіли: «Не вбивати жону, а простити її заради маленького сина». А простивши, ще додали: «Повернути їй та Ізяславу землю батька й діда їхнього, полоцького князя Рогволода. Правда, Полоцьк спалений, але його можна відбудувати. І відправ туди Рогнеду, і хай вона там живе з сином так, як захоче…»

І князь, вислухавши бояр, коротко мовив:

«Нехай буде так, як ви глаголите».

Таке буцімто ледь-ледь не сталося. З переполоху на тодішній Русі багато хто з русичів чекав кінця світу, клянучи князя Володимира: от до чого він довів Русь своєю новою вірою та знищенням старої, дідівської, віри, коли на Русь мав прийти – і вже з’явився – новий бог…

Похрестившись у Корсуні, Володимир повернувся до Києва вже з новою жоною, візантійською царівною Анною, заодно прихопивши з собою священиків корсунських, мощі святого Климента, церковний посуд та ікони… І ще якісь там атрибути нової віри нового бога – Христа.

А повернувшись, наказав поскидати ідолів (сиріч богів старої віри), одних порубати, як непотріб, інших спалити – дерев’яні ж бо, добре горять. Перуна ж золотовусого, ще вчора всемогутнього бога верховного Русі, повелителя грому небесного та небесних всеспопеляючих блискавок, наказав прив’язати до хвоста коня і волочити Боричевим узвозом, щоби потім скинути його в Дніпро. Хвилі нестимуть дерев’яного ідола – дерево ж бо не тоне – все далі й далі вниз, в напрямку до Чорного моря, а кияни якийсь час бігтимуть берегом і в розпачі кричатимуть: «Видибай (виринай, випливай), видибай, боже!..» Де там! Понесли Дніпрові хвилі грізного бога Русі з Русі назавжди!

Потім послав князь своїх людей по місту зі словами:

«Якщо хто не прийде завтра на річку, хай то буде багатий чи бідний, чи й жебрак-старець, або й раб, він буде мені ворог!»

Ніхто з киян не хотів ставати ворогом свому князеві, якого всі шанували й поважали і пишалися ним. Усі прийшли другодні до Дніпра. Увесь Київ, як при біді якій чи пожежі, залишивши домівки свої, посунув до Дніпра.

Привезені з Корсуня священики нової віри стояли на березі з хрестами й хрестили люд у Дніпрі…

Але не так просто було в нову релігію похрестити язичницьку Русь, що віками поклонялась ідолам старої прадідівської віри. При Володимирі були охрещені Київ, Новгород та деякі інші великі міста, але язичництво ще не було подолане, воно лише відступило під натиском нової віри та озброєних княжих людей, які подекуди, навертаючи люд у нову віру, хапалися за мечі… Ростовська земля ще довго лишалася нехрещеною, цим займався вже син Володимира і Рогнеди, князь Ярослав Мудрий. Там стояв кам’яний ідол, якому й поклонялися місцеві язичники, доки Ярослав Мудрий не наказав його повалити і відтягти в болото, де глибока трясовина, і втопити його там…

Довго не вдавалося похрестити Муром, лише у XII ст. похрестилися в’ятичі. Чималий спротив новій вірі чинило Придністров’я, де місцеві жителі поклонялися ідолу, що стояв біля річки Збруч…

Київський митрополит Іоанн скаржився: у церкві вінчаються лише князі та бояри, а «простия же люди жен своих словами наложу, поймай, с плясками и гуденьем, и плесканьем».

І все одно Володимир, як свідчить Нестор, велів «будувати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири (язичницькі боги). І поставив церкву в ім’я святого Василія (у хрещенні Володимир отримав нове ім’я – Василій) на пагорбі, де стояв ідол Перун та інші. І по інших містах почали ставити церкви і призначати туди попів і приводити людей на охрещення по всіх містах і селах».

Митрополит та знатні люди ходили по місту і «вчили людей вірі Христової». Одні приймали нову віру, інші (їх називали «закостенілими») і слухати про неї не хотіли. Тож на проповіді попів одні йшли з радістю, принаймні охоче, приймаючи нову віру, інші відкладали хрещення з дня на день, інші йшли, «скаменівши серцями» й «уши позатыкав» – такі згодом тікали в різні пустоші, в дрімучі ліси, прирікаючи себе на загибель.