Валентин Чемерис - Рогнеда

…Рогнеда зважилась на мужовбивство. Тихенько підвелася з подружнього ложа, поправила розірвану сорочку на собі, запалила свічку, взяла ніж (в інших авторів – меч), тихо, навшпиньках підкралася до чоловіка і занесла ніж, цілячись йому в серце.

«У зрадливе твоє серце…» – прошепотіла.

Але тут зненацька за вікном гримнув грім – гроза надходила на Предславине, за Либеддю свіркали вже блискавиці – Володимир миттєво прокився і, вихопивши в неї ніж, заволав – у спалахові блискавки його лице було страшне:

– На що зважилась, несамовита?! Ти ж моя жона…

– Жона? – перепитала Рогнеда. – Чия? Твоя, губителю? Забув, ким убитий мій отець у Полоцьку?..

– Його вбили… варяги…

– Тобою найняті для вбивства! – так ти мені мстив, що я тоді вибрала не тебе, а брата твого Ярополка!

Володимир чи не вперше перед нею виправдовувався – це так на нього було несхоже…

– Варягами верховодив воєвода Добриня.

– А ти – усіма! І варягами, і воєводами теж.

Рогнеда вже не могла стриматись (так за К. Рилєєвим):

Володимир мовчав – чи вражений був тим, що сталося, чи міркував, що ж йому тепер вчинити з жінкою? За язичницькими законами слов’ян того часу, замах на вбивство чоловіка карався лютою смертю винної – четвертуванням. Рогнеда була княгинею. А княгиню за традицією міг стратити лише сам князь.

Отже, Рогнеду мав стратити він, князь Володимир. І нічого тут не вдієш – такий закон предків.

Що ж, чому бути, того не минути. І Володимир наказав Рогнеді надіти весільну княжу одіж, сісти на пишно вбрану постіль у своїй світлиці і чекати.

Рогнеда знала, що її чекає невблаганна смерть. На світанку це розкішне шлюбне ложе стане її плахою, на якій безжалісний Володимир заколе її своїм мечем.

Княжа рука не здригнеться, та й що таке для нього жінка? У нього було багато жінок. Та й збирається він жити з тією візантійською царівною, то нащо йому здалась ще й полоцька княгиня?

Страху не відчувала, сліз теж не було. Чи виплакала їх, чи вже зачерствіла. Лише пошкодувала, що так і не здійснила задумане – не вистачило духу. І одваги теж. Чи рішучості. Володимир все ж таки батько її дітей. Жодних бажань у неї вже не було, крім одного: побачити ще хоч раз сина Ізяслава. Востаннє.

А хто їй завадить здійснити своє останнє бажання? Та й гірше смерті її вже ніщо не чекає, а смерть її все одно у неї за плечима.

Схопилась. І відчула, що серце тривожно закалатало в грудях. Кинулась у сусідню кімнату, де, розметавшись на ліжку, спав Ізяслав. Впала перед його ліжком навколішки і почала з плачем-риданням цілувати синове обличчя… Коли син, розбуджений її поцілунками, схопився, мати вигукнула:

– Прощавай, мій любий синочку, прощавай! З першим промінням сонечка ти осиротієш…

І раптом почулася важка хода, дзенькання заліза – зайшов Володимир. Перші промені сонця саме золотили вікна.

Він зайшов з мечем у руці.

І меч його був гострий.

І був він, як завжди, рішучий.

Що б чекало Рогнеду, якби Володимир втілив свій задум: клинок меча, гостра стріла чи крутий обрив над Дніпром?

Русь ще не знала такого злочину, щоби княгиня убила чоловіка свого, князя.

Але тої миті, коли князь зайшов, Ізяслав, висмикнувши у себе з-під подушки меч, кинувся до матері і загородив її своїм тілом. Він став перед Володимиром, юний, тонкий, як билинка, але рішучий не за віком.

– Ти… ти що надумай, отроче мій?! – гнівно вигукнув князь.

– Отче, якщо ти хочеш убити матір – вбивай її при синові.

Володимир, грізний і рішучий, який ніколи й ні до кого не мав жалю, раптом…