Валентин Чемерис - Рогнеда

Ось хоча б розповідь Нестора (на неї теж посилаються історики):

«Одного разу дружинники почали нарікати на князя».

Чому? А тому:

«Горе головам нашим», – твердили вони. А в чому ж полягало те «горе»? А в тому, що князь «дав нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними».

Володимир, почувши це, відразу ж наказав викувати срібні ложки. Уявляєте, як він беріг, шанував і любив дружину свою – куди сьогоднішнім чоловікам з їхньою любов’ю до своїх дружин! І ось що він при цьому сказав, сам ледь не плачучи: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як мій дід та батько мій з дружиною дошукалися золота і срібла».

Похвально. І хай це швидше за все лише фольклорний переказ, передання старовини глибокої, красива легенда чи зворушлива поема, але Нестор подає її на повному серйозі: Володимир «любив дружину і з нею радився про устрій країни і про війну, і про закони країни».

Як би не оцінювали Святослава, але Володимир, син його побічний, таки набагато переважив, як політичний діяч, свого войовничого батька.

«Свою державну діяльність молодий князь… почав з приєднання до Києва східнослов’янських союзів племен, які або ще не увійшли до складу держави, або відпали у зв’язку зі смертю попереднього київського князя. Першою воєнною акцією Володимира став похід проти тулібів і хорватів у 981 році. Їх тоді остаточно ввели до складу Київської Русі. Потім були придушені повстання вятичів та радимичів в 982–984 роках. Одночасно були підкорені Закарпатська Русь і Тмутаракань. Під час правління Володимира всі основні східнослов’янські союзи племен були включені до складу держави. Процес створення Київської Русі фактично завершився. Кордони країни в основному збіглися з етнічними кордонами східноєвропейської спільноти. На сході Київська Русь досягла межиріччя Оки і Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Неману і Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького і Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули і Південного Бугу». («100 знаменитых людей України», Харків, Фоліо, 2004).

Недарма ж руські богатирі в пізніших билинах гордо заявляють, як клянуться:

Літописець матиме всі підстави з гордістю – що Русь уникла роздроблення на малі князівства і стала єдиною державою, – писати:

«І став Володимир княжити в Києві одноосібно».

І той час історики пізніше назвуть початком єдиної ранньофеодальної монархії на Русі; час, коли почалася юність Давньоруської держави з центром у Києві. А це означає – єдиної.

Улаштувавшись у Києві після його захоплення, Володимир велів своєму воєводі й дядькові Добрині негайно вирушити до Новгорода.

– Подбаєш там, аби перевезли сюди з Новгорода моїх дружин Олаву та Рогнеду.

– Бу зроблено, великий князю, – за звичкою почав Добриня.

– Почекай-пождь. Не забудь виділити для їхнього супроводу кілька десятків надійних дружинників на добрих конях, вози для перевезення жінок з їхніми статками та слугами – второпав?

– Буде зроблено…

– Почекай, ще не все мої уста мовили твоїм вухам. Відправивши лада мої до Києва, сам залишайся в Новгороді, яко мій посадник. Будеш там яко князь – второпав?

– Бу, бу, бу зроблено, – радо заторохтів Добриня, щасливий, що в такому граді, як Новгород – де його знала кожна собака (сім років там урядував, ще коли Володимир дитиною був), буде яко самостійний князь.

– Всяку непокору, якщо вона там заведеться, вирубуй мечем! Від мого імені карай і милуй!..

– Що, що, а мечем орудувати я мастак – без хвастощів кажу. Та й люблю я се діло, – ти ж мене знаєш, князю.

– От і добре. Коли б не знав, то своїм посадником тебе в Новгород не послав би. Слухай ще, воєводо і мій вірний дядько, який мені в малих літах моїх і рідного батька заміняв. Держатимеш край той в узді – жодної самостійності для новгородців! Вони віднині одне ціле з Києвом. І хай твоїм і їхнім богом буде Перун, громовержець наш. Утямив?

– Утямив, утямив, великий князю. Бу зроблено. Ми з Перуном наведемо лад у Новгороді й поза Новгородом, у всіх тих краях!

І ще кілька разів Добриня гордовито вигукував: «Ми з Перуном!..»

Прибувши до Новгорода, Добриня спорядив під доброю охороною мужів достойних і з усіма зручностями княжих жінок до Києва, а сам узявся вже як княжий посадник наводити лад у Новгороді… Перуна з усім пошанівком і при збіговиську народу розмістив на лівому березі Волхова, на високому горбі, звідки його – хоч і дерев’яного, але грізного, – добре було видно. Стоячи в центрі святилища, Перун тримав важкий дубовий посох і дивився на схід, а навколо нього вдень і вночі горіло вісім вогнищ.