Валентин Чемерис - Рогнеда

Церква – ще молода тоді й не така сильна, якою вона стане пізніше – ганила не лише скоморохів, але й суворо переслідувала трапези та «пиры» («пиршества»), бо вони були, на думку святих отців, пов’язаними з язичництвом і старою вірою русичів. Писатиме згодом дослідник: «Почти каждое моление, каждая жертва, каждое отправление того или другого праздника или просто обряда – все это было сопряжено с пиршеством… Принесение обильной жертвы и самая возможность совершать великое моление составляет главную надежду и центральную религиозную заботу человека.

«Древняя бытовая трапеза – это важный элемент языческого богослужения. Отзвуком таких языческих трапез остались пиры князя Владимира, который, невзирая на принятие христианства, продолжал устраивать их на своем дворе в Киеве. «Каждое воскресенье, – говорит летописец, – решил он (Владимир. – Б. Я.) на дворе своем в гриднице устраивать пир, чтобы приходить туда боярам, и гридям, и соцким, и десяцким, и лучшим мужам, – и при князе и без князя. Бывало там множества мяса – говядины и дичины, – было в изобилии всякое яство».

О пышных пирах Владимира рассказывают также былины, связанные с именем киевского князя и с самим Киевом. Недаром летописец вкладывает в уста князя-язычника (при выборе новой веры) выражение: «Руси есть веселие пить, не можем без того быть» (Я. Є. Боровський).

Солдат – рядовий військовослужбовець сухопутних військ.

«Солдат удачі – найманець, особа, яка вступає у збройних конфлікт не з національних чи політичних підстав, і не належить до тих чи інших зацікавлених в закінченні конфлікту ідеологічних груп і не у відповідності з військовим обов’язком, а заради вигоди, воюючи все одно на чиєму боці, аби лишень добре платили».

До речі, згадаємо походження слова «солдат»: це – найманець, який отримує за свою службу плату монетами сольдо (тодішні срібні португальські та італійські металеві гроші).

Найманство відоме із глибокої давнини. Ще Ксенофонт (перша половина XVII ст. до н. е.) описував грецьких найманців претендента на трон Перської держави Кіра Молодшого. Греки з одних і тих же міст воювали і у військах Дарія III, і у війську Олександра Македонського, яке воювало з персами.

В Італії ватажки загонів найманців були головними фігурами безконечних війн між містами-державами. Іноді вони захоплювали у них владу і засновували сеньйорії, як хоча б Муціо Аттендоло, колишній селянин, який заклав початок династії міланських герцогів Сфорца.

У XV–XVII століттях вирішальну роль у європейських війнах відігравали ландскнехти – самостійні загони найманців з різних європейських країн. Згодом з’явилися швейцарські найманці. Широке поширення найманства пов’язане з тим, що в ту епоху мати професійну армію, що її треба було утримувати і в мирний час, могли дозволити собі лише тільки найзабезпеченіші монархи, решті доводилось наймати ландскнехтів перед самою війною.

У ХVII столітті почалися знамениті «польоти диких гусей», загонів і лаоських найманців (відомих також як «дикі гуси»), перший з яких відбувся в 1607 році. Після епохи призивних армій найманство в Європі майже щезло, але в інших регіонах світу збереглося. На початку 1860-х років філіппінці та європейські найманці воювали на боці Китаю, коли він приборкував повстання тайпинів.

Особливо найманці виявилися затребуваними у 1960-ті роки, коли почалася деколонізація Африки. Роком пізніше почнеться громадянська війна в Конго. В ній вирішальну роль відігравали європейські найманці. У 1995 році, під час громадянської війни в Сьєрра-Леоне, уряд за великі гроші наймав цілі армії ландскнехтів. Широко використовували найманців в ПАР для боротьби з повстанцями. Туди в першу чергу наймали колишніх військовослужбовців, в ПАР створили з них батальйон спеціального призначення, який мав бронетранспортери, безвідкатні гармати та міномети і підтримувався кількома ударними вертольотами. І батальйон менш як за два тижні розгромив повстанців.

Пізніше приватні воєнні кампанії широко використовувалися США під час іракської війни та війни в Афганістані…

Але повернемося до Середньовіччя, коли повсюдно використовували варязьких найманців, вони наймалися в особисту гвардію візантійських імператорів. Так, майбутній король Норвегії Гаральд III був начальником охорони імператора. Особливо часто й охоче наймали варягів руські князі – та й для варягів це було зручно.

У давньоруські (та й пізніші) часи «солдати удачі» (правда, тоді цього терміну ще не знали) були вельми в ціні і їх охоче запрошували до себе або на службу, або на проведення якогось походу руських князів. Тож найчисленнішими найманцями на Русі докиївській і київській доби були вони, скандинави, прозвані в русичів варягами, які промишляли розбоєм і часто наймалися до руських князів цілими юрмами-загонами, навіть зі своїми ватажками. В пізніші часи руські князі під час міжусобиць запрошували до себе в якості ударної сили печенігів, половців та інші кочові тюркські племена – за добру, звісно, плату, але найманці нею не обмежувались, а, допомігши тому чи тому князеві, кидались грабувати села, захоплюючи людність в неволю для подальшого його перепродажу на невільницьких ринках. (Олег, син Святослава, дід Ігоря, князь тмутороканський не раз водив на Русь половців, за що у «Слові о полку Ігоревім» названий Гориславичем.)