Валентин Чемерис - Рогнеда

Ще коли Святослав зазнав поразки на Дунаї, то серед дружинників поширилися чутки, що це, мовляв, тому так, що християни прогнівили язичницьких богів – Перуна та Даждьбога в першу чергу. Святослав на диво легко цьому повірив – а втім, він був породженням свого часу – й обрушив спопеляючий гнів свій на християн, під гарячу руку й незагнузданий норов убив свого брата Гліба, який уперто не бажав зрікатися нової віри. Вважаючи винуватими усіх священиків, Святослав, за свідченням Іоакіма та його «Історії», послав до Києва своїх людей, «повелев храмы христиан разорить и сжечь, и сам вскоре пошел, желая всех христиан погубить».

Розігнавши київських християн, багатьох побивши, Святослав передав управління Руссю своїм синам – Ярополка посадив на київський стіл як головного князя, Олега послав у Древляндію (він став звідтоді зватися «Древляндським»), Володимира в – Новгород, а сам зібрав нове військо і восени 969 року вирушив у другий Болгарський похід. Спершу йому щастило: 970 року він підкорив чи не всю Болгарію, здобув столицю і ледь було «не дійшов до Царгорода». До речі, захоплюючи чужі краї, Святослав жорстоко розправлявся з місцевими християнами. Так, наприклад, здобувши місто Філіполь, він винищив 20 тисяч болгар-християн, тобто майже все населення вирізав. Чи не тому від жорстокого князя почала відвертатися фортуна – в битві під Аркадіополем Святослав уперше зазнав тяжкої поразки і мусив відійти. Ініціатива перейшла до Візантії, яка й вирішила вигнати чи знищити русичів-завойовників. Наступного року Святослав у битві під Преславом утратив 15 тисяч свого війська. Це був крах. В чужій країні, де всі тобі вороги, бо ти всіх налаштував проти себе, лишитися без війська, було рівнозначно загибелі. Так воно, врешті-решт, і сталося. Святослав змушений був з новим імператором Візантії Іоанном I Цимісхієм підписати – аби хоч рештки військ врятувати, – вкрай невигідний для Русі мирний договір. За ним Русь позбувалася всіх своїх попередніх перемог та переваг, здобутих у жорстоких битвах – звідтоді Чорне море перестало зватися «Руським». Єдине, що пообіцяв імператор руському завойовнику, це безперешкодний прохід додому й сякі-такі харчі на зворотну дорогу, дорогу неслави й ганьби.

Історія його безславної загибелі на Дніпрових порогах добре відома. Як і те, що печенізький хан Куря виготовив з його черепа чашу – для пиття з викарбуваним на ній знущально-повчальним написом: «Чужого багнучи, своє згубив». Воістину!

Усе, що завоював Святослав ціною неймовірних зусиль, ціною десятків тисяч життів своїх дружинників, він утратив і залишив Русь геть знесиленою та переповненою вдовами.

Рятувати Київську Русь після Святослава довелося Володимиру. Ярополк бездіяльно відсидів якийсь там час на її головному престолі й нічого не зробив для зміцнення держави, доведеної тоді чи не до ручки…

Русь після загибелі князя-мандрівника й завойовника чужих земель полегшено зітхнула – новий князь Володимир став, як писатиме історик В. В. Мевродін, «справжнім засновником Київської держави», адже він «не рветься кудись, в чужі землі», і не розглядає Київ як тимчасову зупинку, як базу для нескінченних походів і завоювань. Для нього Київ – «мати городів руських», де він збирається оселитися надовго, назавжди.

Арабський мандрівник і письменник Ахмед ібн-Аббас Ібн Фадлан (ні рік народження, ні рік смерті невідомі, приблизно перша половина Х ст.) у 922 році стверджував, що з київським князем «в його замку знаходяться 400 мужів із числа богатирів, його сподвижників». А в середньому в київських князів у різний час було 250–300 дружинників, добре озброєних і навчених, з багатющим військовим досвідом, вони являли собою велику силу і були варті кількох полків. Загалом же дружина була ядром княжого війська і в першу чергу його кінноти. Ділилась вона на дві частини – ліпшу (кращу), або передню, і дружину молодшу. До першої входили княжі мужі, бояри, вони займали вищі посади в князівській адміністрації, воєнні і цивільні – посадника, тисяцького, воєводи… Вони ж були радниками князя і найбільш впливовою частиною віча.

Молодша дружина складалася з кількох розрядів: дитячі, отроки, кмети, гриді, пасинки, діти боярські – біля старшої дружини вони набиралися досвіду, але для цього потрібні були роки та роки, цілі десятиріччя вірно-щонайвірнішої служби своєму князеві, а з ним – і князівству.

Літописці чи не захоплено свідчать: великий князь Київський Володимир Святославич, як і його батько, був зразковим дружинним князем. Таким – турботливим щодо війська свого, дружини, виступає він і в билинах. Князь Володимир беріг і плекав – це підтверджують і сучасні історики, знавці Стародавньої Русі – свою дружину.