Валентин Чемерис - Рогнеда

Принаймні так запевняє історична традиція, а як воно там було насправді, хто тепер достеменно скаже.

І дарма деякі бояри відмовляли Ярополка йти до брата на перемовини – Ярополк прислухався до Блуда. Через кілька день у супроводі кількох кінних воїнів і Блуда він залишив Родень і вирушив до Володимира в Київ. Та тільки він вибрався за мури міста, як його миттєво оточили дружинники Володимира. Не чіпали, але Ярополк ніяк не міг збагнути: в якості кого він їде до стольного граду, де в його теремі вже сидів новгородський князь, який став великим Київським князем – їде він як рівний Володимиру чи як його в’язень?

Вечоріло, як Ярополк зі своїми людьми й дружинниками брата дістався стольного граду. Прямували на княжий двір, де Ярополк просидів аж вісім років, коли був великим Київським князем. Чомусь на подвір’ї нікого не було. Навіть челяді. Дивно. Може Володимиру не потрібні свідки? Тільки в круглих віконцях терему мерехтіло кволе світло. У супроводі Блуда, двох охоронців і Володимирового боярина, який вийшов у двір зустрічати гостей, Ярополк рушив до дверей терема.

Неспокій наростав, але Ярополк весь час здавлював його в собі, наче люту змію. Як і годиться князеві, він ішов попереду, за ним упевнено і навіть аж велично простував Блуд, а потім два охоронці Ярополка. Ось він переступив поріг, і тієї ж миті Блуд позад нього різко потягнув на себе важкі двері, куті залізом.

І зачинив їх, відрізавши охоронців Ярополка від свого князя.

І тієї ж миті два понурі варяги, які вирнули з пітьми, з двох боків кинулись на Ярополка і простромили його мечами…

Ярополк не встиг крикнути, як був піднятий на мечах.

І здалось йому – це він виразно почув, не лише слухом, а й усім єством – як десь закувала зозуля.

«То вони мені довгі літа кують, – встиг він подумати (в дитинстві, зачувши голос зозулі, маленький Ярополко, як вчила його бабуся Ольга, прохав птаху: «Зозуле, зозуле, скажи скільки літ мені жити і ряст у світі білому топтати?..»), але того разу Ярополк лише встиг подумати, як зозулин голос чомусь наче захлинувся.

І миттєво сконав…

Потім історики писатимуть (хто з жалем, а хто констатуючи факт), що так, мовляв, здійснилося братовбивство. І це була істина, що не викликала заперечень. І після «не раз в історії Русі князі йшли брат на брата, отримували перемоги при допомозі хитрощів, зради й обману» (Б. Путилов).

Коли Володимир під’їхав конем до княжого терему, де йому віднині належало жити вже в ранзі великого князя Київського, як десь раптом…

Десь раптом закувала зозуля.

Так лунко-лунко і так радісно-бадьоро, наче й справді щось комусь дарувала.

– Князю, – стиха звернувся до Володимира Добриня, воєвода і дядько його, – послухай. Ні, не мене… Київські зозулі кують тобі довгі та щасні літа. І твоєму княжінню во стольному граді Русі теж…

– Хай буде так, – сказав Володимир. – Отець наш, князь Святослав, ходив з дружиною десь аж за море, у Візантію, до різних там ромеїв. І в чужих землях нахвалявся збудувати новий стольний град Русі. Чи в тамтешній Переяславець перенести – з якої такої біди? – стольний град Русі. А ми не будемо ходити по чужих землях, бо всюди хоч і добре, а вдома найкраще. Київ, як прорік ще Олег Віщий, се – мати городів руських. І ми будемо з нею, з матір’ю. І тут, у краю наших пращурів, дідів і батьків будемо жити вічно та зміцнювати Русь, а не блукати по чужих імперіях в пошуках землі, коли наша земля найкраща є.

І вмовк, слухаючи, як біля княжого терема і далі по горі, здавалось, аж до самого Славутича лунко кують зозулі, пророкуючи та віщуючи русичам довгі і щасні літа…

І запише згодом київський літописець:

«Нача княжити Володимеръ въ Киевъ единъ».

Син князя Ігоря і княгині Ольги, проголошеною згодом святою і рівноапостольною, батько княжичів Ярополка, Олега та Володимира (від різних, правда, жінок) Святослав Ігорьович великокнязівський стіл посів у 964 році. Йому тоді виповнилося 22 роки. Батьки його – Ігор та Ольга – на той час розміняли по п’ятому десятку. Мабуть, Святослав був не першою дитиною в княжій сім’ї, очевидно, в Ігоря та Ольги були хлопчики й дівчатка, але повмирали в дитинстві, тож коли загинув Ігор, у нього не виявилось спадкоємців чоловічої статі, старших за Святослава – Святослав і став великим князем Київським. Загалом він отримав гарне виховання, але захоплювався ще з дитинства лише ратними справами: він бездоганно володів усіма видами зброї, вдався сміливим та рішучим – недарма ж його прозвали Барсом – хижий ссавець, те саме, що й леопард. Особливо любив їзду верхи і з коня міг не злазити днями – а може, й ночами. Добре почувався серед бувалих дружинників, закоренілих вояків, які й виховали з нього не князя-державотворця, а – завойовника, покровителями якого – як і дружинників – стали язичницькі боги, а їхнім ідеалом був Перун, бог-громовержець. Усім іншим у житті він не цікавився – чи не надавав йому особливого значення. Навіть особистому життю, сім’ї, дітям. І майже не звертав уваги на жінок – за винятком хіба що материної ключниці Малуші, з якою прижив сина Володимира.