Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

Міражі Кіммерії все життя супроводжуватимуть поета і художника Максиміліана Волошина, він її оспівав і в поезії, і в живописі.

У 1913 році після сильного зсуву на відрогу скелі Кок-Кая, що замикає Коктебельську затоку з берега моря, утворилося щось схоже на профіль людини, у якому неважко вгадати профіль поета М. Волошина, що й сьогодні є знаменитим природним об’єктом Коктебеля.

Мають рацію ті, хто писав, що «образ Кіммерії, викликаний з глибини історії поетичною мрією Максиміліана Волошина, і понині витає над Коктебелем, надихаючи все нові й нові покоління художників, письменників, поетів».

Кіммерія…

Якою вона колись була – не поетична, не ірреальна, не примарна, не волошинська, а – історична, справжня-справжнісінька.

Якщо вона колись була – справжня Кіммерія…

І якщо тільки її безмежними степами справді колись носилися на прудких і сильних конях непереможні вершники, звані кіммерійцями…

Не будемо чіпати палеоліт і мезоліт, а ось починаючи з мідно-бронзового віку, в Криму, як і по всій нинішній Україні, жили землеробсько-скотарські племена ямної культури [7]і катакомбної культури. [8]А за ними у пізніших етапах цього віку з’явилися вони – КІММЕРІЙЦІ. І жили там аж до VII ст. до н. е., коли степовий Крим, як і все Північне Причорномор’я опинився під владою прийшлих скіфів. Але розповідаючи про скіфів, оминути їхніх попередників кіммерійців неможливо. Адже першими поперед численних народів і племен, які населяли Крим та Степове Причорномор’я у далекому минулому, себто перед таврами, скіфами, сарматами, слов’янами, печенігами, хозарами, половцями, татарами – і ким там ще? – аж до русичів, – з’явилися вони – кіммерійці. Власне, першими з відомих нам нині під власним іменем.

Сьогодні, правда, етнокультурну історію кіммерійців називають кіммерійською проблемою. А все через бідність документальних джерел, що стосуються їхньої біографії, а точок зору на це чимало, і вони часом діаметрально протилежні.

То що сьогодні відомо? А те, що в середині II тисячоліття до н. е. кіммерійці, які, невідомо де взявшись, розбрелися по Нижньому Поволжю (дехто у зв’язку з цим розглядає його як кіммерійську прабатьківщину), а вже звідти і почали розселятися, рухаючись основними ордами на захід, в степи Причорномор’я і Криму.

Інші античні автори гадали, що «кіммеріан журлива область» розташована на краю заселеної частини землі, ойкумени, і що в Кіммерії знаходиться вхід в «сумне» царство бога підземного світу – Аїд, куди після смерті направляються душі померлих. А «батько історії» Геродот писав, що йому вдалося дізнатися від причорноморських скіфів ось що: Понтійський степ, який у той час був зайнятий кочовими скіфами, спершу належав кіммерійцям, котрі прийшли зі сходу, з глибин Азії.

Залишили сліди свого перебування кіммерійці і в околицях вже згадуваного тут Коктебеля, що дало змогу Волошину оспівати країну Кіммерію. У VII ст. до н. е. кіммерійців змінили кочові скіфи, і вже у VI ст. н. е. кіммерійці як народ не існували. Принаймні про них уже немає ані згадки. Щезли в пітьмі історії…

Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на нинішніх теренах України, Кіммеріє! Що ж до Геродота, то він впевнено відповідає: та ні ж, була вона, загадкова Кіммерія, але назавжди залишилася оповита млою і хмарами…

Максиміліан Волошин – поет (і цим, як зауважив свого часу інший поет, все сказано), тож як поет він створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-історична – якщо була? – він достеменно не знав.

І не дивно: ми теж досі цього достеменно не відаємо. Як не знаємо і того, чи була нинішня Україна рідною країною – материзною – кіммерійців, а чи це всього лише місце їхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалі, кіммерійці, а чи все це – легенди, передання, міфи, билиці, байки, химерії, історичні фантазії (як писав Пушкін, «преданья старины глубокой»)?