Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

– Мені тебе дуже шкода, братчику.

Він поглянув на мене.

– Хіба ж Марія вже здалася?

– До того все йде.

У відповідь товариш лише знизав плечима і знову опустив важку голову на груди. Чорні зникли – їх поруч не було. Пішли по Маріїну душу. Стіни часу опустилися, і ми опинилися у сорок дев’ятому…

Чекісти відпустили Марію з каземату, почали непомітно слідкувати.

– Зараз вона піде до сина, – мовив я. – Кожна мати так би зробила…

– Може, й не піде. Боротьба надто сильно загартувала її дух і загострила розум, – усе ще вірив Михайло.

– Східняк її підставив, – сказав я. – Тепер ця ненависть між западенцями і східняками буде тривати століттями.

Михайло знизав плечима:

– Це – штучна проблема. Як виникла – так і зникне.

– Ні, не зникне. Чорні надто сильні.

Михайло поглянув на мене:

– Не забувай, брате-товаришу, що у людей тільки плоть від землі. Дух же у них – від Бога! Ти маєш повірити!

– Як же мені у них вірити, коли вони Христа розіп’яли?…

Тим часом Марія не пішла до свого дому, не повернула до школи, де був директором пан Сапеляк. Вона не полетіла до сина. Натомість пішла в інший бік – на цвинтар. Не знати як, але знайшла на краєчку безіменну могилу. Тут не було нічого: ні надпису, ні квітів… Навіть хреста не було: совєцька влада заборонила. Та Марія знала – там її чоловік. Вибух гранати спотворив його лице, так що чекісти не змогли його впізнати. Так і зарили, мов собаку. Та незважаючи на таку кривду і наругу, душа його була вже давно на небі, поповнивши собою ряди світлого воїнства Христового.

Жінка тулилася до цієї могилки, щось шепотіла, витираючи гіркі сльози.

– Про що вона каже? – запитав я.

– Каже, що любить. І не забуде, – відповів Михайло.

– Слова… – я похитав головою. – Насправді вона прощається. Просить вибачення. Дивися, Михайле, які чорні хмари окутали небо.

Раптом ударив грім. Це було дивним для цієї пори року, але так сталося. Тут же полив холодний дощ наче із відра. Марія скулилася, встала і пішла геть від могилки.

Зайшла до церковці. Це була невеличка каплиця, що стояла просто на цвинтарі. Колись була. Тепер червоні тут зробили склад, захаращивши всередині усе якимись мішками, дошками й різним непотребом. Зі стін на жінку дивилися лики побитих святих. Вони були суворі, із їхніх очей котилися сльози. Марія помолилася, тоді ж просто сіла. Раптом почала співати.

Марія співала все сильніше і голосніше. Вона кликала шукати своїх волів усіх, із ким довелося ділити кусок хліба і рідну землю за всі ті тисячі років, що поневіряється вона по тому замкненому колі. Усі шукали, та тих воликів знайти так і не могли. А Марія все співала й співала. Сподівалася…

Чорні тим часом засіли під самою церквою. Вони змокли до нитки, одначе відступатися не хотіли: мусили будь-що допасти Івасика. Марія ж співала.

– Доки можна чекати! Ми вже тут сидимо цілу вічність! – гаркнув Лихо.

– Певно, вона збожеволіла, – запропонував Біда. – Перестаралися ми…

– Короче так, – наказав диявол. – Її треба трохи розтрясти. Піду я: вона мене ще не знає.

Він перетворився на молодого хлопця, ступив крок уперед, аж раптом спинився:

– А церква мене точно не заб’є?

– Не бійся: то вже не церква: ми її пограбували, затоптали, розгромили. Вона вже не має сили, як і Марія. Тож іди й роби своє діло, – заохотив Недоля.

Він був у цивільному – виглядав як звичайний хлопець. Молоденький. Обличчя гарне і чисте. Справжній повстанець. Він озирнувся по храмі, тоді зачинив за собою двері.

– Слава Україні, – привітався.

Марія поглянула на нього – не відповіла.

– Ти – Марія? Мене прислали по тебе.

Вона і далі мовчала, нічого не перепитуючи й узагалі не виявляючи жодного інтересу до хлопця. Він підійшов ближче:

– Чому вони тебе випустили?

– Бо їм так захотілося, – відповіла нарешті жінка. – А ти що – з СБ?

– Кого з наших ти здала? – питав нечистий.

Марія поглянула на нього і тільки посміхнулася. Перевдягнений демон вів далі:

– Вони так просто нікого не відпускають. Ти пішла на співпрацю зі слідством? Вони стежать за тобою? Кого з опору ти здала чекістам? Ну, скажи мені, не бійся.

Марія мовчала, оглядаючи стіни церковці. Святі все ще дивилися на неї, тільки погляди їхні вже не були такими суворими. Демон також кинув поглядом по тих стінах, тут же наїжачився: у церкві, хоч і розгромленій, він все одно почувався не комфортно.