Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

За якийсь час Східняк знову викликав її на допит. Марія була у жахливому стані: побита, скривавлена, бліда. Ледве впізнав. Тоді відвернувся, але, знайшовши у собі мужність, глянув їй у очі: жінка сиділа навпроти нього.

– За що ж вони так… – нарешті видихнув.

– За красиві очі, – ледь посміхнулася Марія.

– Ну, чому, чому ти така вперта?

Жінка відповіла:

– Я надто багато пережила, аби бути зараз поступливою.

– Вони тебе вб’ють.

– Вже давно готова до того…

Східняк підвівся, знову почав ходити кабітеном. Схоже, мій план почав працювати: Східняк став ламатися…

– Я не можу дивитися на тебе…

– Знаю, совість мучить, – відповіла скрушно Марія.

Він сів навпроти:

– Але ж скажи, Маріє, що я можу зробити для тебе?

Жінка знову посміхнулася:

– Повертайся до свого дому і живи собі щасливо.

– Що ж із тобою буде?

– Те, що приготовано Долею.

– Смерть стоїть за спиною, а ти про Долю балакаєш! – гримнув слідчий кулаком по столу. Вона обережно взяла його за цю руку.

– Нічого. Часом, смерть – це визволення. Я відроджуся обов’язково на своїй землі.

– А як же твій син?

Марія на мить заплющила очі:

– Я прийду до нього уві сні. Коли він захоче пити – зійду росою, коли буде йому душно – хмаркою заступлю сонце, а грудьми своїми закрию від холодних зимових вітрів. Коли ж моєму синочкові буде сумно – заспіваю йому соловейком. А ще підморгну ясним сонечком, сяду на хату білим буселом, посміхнуся донечкою. Я готова серце з грудей вирвати заради своєї дитини, братику мій Східняче! Але розумію, що разом на тому світі нам більше не бути…

Вони дивилися одне на одного – і з очей їхніх котилися сльози.

– Я тебе визволю звідси, – раптом пообіцяв Східняк. Вона легенько доторкнулася до його щоки, витираючи сльозину.

– Тобі не під силу. Нехай уже так… Не забувай тільки, що мій чоловік був тобі братом!

Східняк проковтнув гіркоту, що підходила до горла, тоді твердо мовив:

– Іван не повинен був помирати. Не потрібно було цього. Я спробую врятувати хоч тебе: поручуся перед начальством, заберу тебе з собою на схід!

В очах її було здивування:

– Я не поїду.

– Як захочеш – потім повернешся. Але зараз ти вмирати не повинна!

Схоже, він щиро намірився їй допомогти, тож мій план уже працював! Східняк її зараз випустить, і вона приведе нас до свого сина, а якщо пощастить – то й до Мака! Коли б її звільнив я, чи хтось із наших, то жінка запідозрила би пастку. Східняк же брат, він не здатен на таке!

Я вискочив зі своєї схованки і побіг до «начальника», аби опинитися у його кабінеті ще перед Східняком.

– Чого тобі? – запитав Половий.

Це був той самий обр, тільки замість шолома на голові мав фуражку із червоною зіркою, а замість грецького панцира і вовчих шкур одягнений був у кожанку і галіфе.

– Зараз сюди прийде Східняк із проханням про звільнення Марії. Це прохання треба задовольнити.

– Нє понял… – підвів на мене очі начальник.

– Вона приведе нас до свого сина, і тоді ми зможемо її «розкрутити».

– А Східняк што? Он прєдатєль? Єво в разход?

– Ну шо ви, товаришу! Його треба залишити тут, дати должность. Ну, не бандерівців же ставити вчителями, директорами, головами колгоспів…

Половий ще трохи посвердлив мене очима, тоді мовив:

– Харашо. Пад тваю атвєтствєннасть!

Коли я виходив із кабінету «начальника», Східняк уже чекав під дверима.

Ми, ангели, уважно слідкували за тим, що роблять з Марією чорні. За останній час вони дуже сильно виросли, зміцніли. Навіть Стіна Долі не могла вже захистити жінку від їхніх лап: її катували, знущалися, залякували. Марія наразі трималася, але не знати, чи надовго її вистачить.

Тепер же Недоля вигадав свою хитромудру комбінацію: дуже хитрий і підступний демон. Ми ж і справді не знали, що маємо робити. Через совєцьку окупацію чорним вдалося вибудувати на Україні нову, надпотужну і надсучасну чорну систему. Ми тоді ще не знали, чи вдасться нам взагалі коли-небудь цю систему розвалити і чи не поглине вона усіх українців. Не всі такі сильні духом, як Марія, та й у неї є одне слабке місце – Івасик. Заради своєї дитини жінка здатна буде зректися не лише своїх переконань, але й товаришів. Врешт-решт – пам’яті чоловіка. Вони примусять її підкоритися новій системі.

При цих думках я поглядав на Михайла, що сидів зараз окровавлений під деревом. Доходив. Дарма він уклав ту угоду з чорними, поклавши на кон своє життя.