Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Вони кинулись гуртом, почали рвати на мені сорочку. Тоді Лихо заламав мені руки назад, Біда тим часом спустив штани.

– Ну що, тварюко, зараз я тобі покажу.

Садист дивився на мене, чекаючи хоча б стогону, але я мовчала, зціпивши зуби. Він був мені огидний. У голові враз помутніло, шлунок збунтувався, і нудота підступила до горла. Мене вивернуло просто йому під ноги.

– Ти шо наробила? Ти ж нам увесь кабінет заригала! Хто тепер оту всю хрєнь прибирати буде! – крикнув Лихо. Біда мовчав, підтягаючи назад штани. Я ж несподівано почала сміятися. Реготала так, що стіни чорного каземату раптом просвітліли…

– Давай ми її зараз, доки нема начальства, завалим. Така мразь бандерівська не може по світу ходити.

Мене кинули на підлогу і почали бити: сміх враз урвався.

Раптом двері знову відчинилися, влетів Недоля. Побачивши, що я валяюся на бетоні напівгола, а вони мене копають ногами, кинувся розбороняти.

– Лишіть її! – кричав він, відштовхуючи чекістів від мого тіла. Вони відійшли, перезирнулися, тоді обоє посунули на товариша.

– Ти шо, баланди об’ївся? Та ми тебе, гівнюка, зараз тут замість неї трахнемо!

– Я скажу шефу!

– Ах, ти ж урод!

– Ану тихо!

Вони спинилися, до кабінету зайшов Половий, за його плечима стояв… Східняк?!

– Пішли на… звідси! До мене в кабінет!

– То «на…» чи «в кабінет»? – огризнувся Лихо.

– Спочатку в кабінет, – сказав Половий, виштовхав двох горе-слідчих і зачинив за собою двері, кинувши на прощання Недолі і Східнякові: – Займайтеся.

Недоля сів у крісло:

– Вставай, чого розляглася: не так вже тебе й сильно били. Поки що тебе ще оберігає Стіна Долі. Але це ненадовго.

Я сіла на табурет.

– Твоє «дєло» передали іншому слідчому. Познайомтеся.

– Отже, почнемо все спочатку: прізвище, ім’я, по батькові, псевдо…

Ми не мали права ламати її фізично, хоча Біді й Лихові аж слина текла. Я мусив її переконати, намовити, перетягти на свій бік, примусити піти моєю дорогою. Виник план, з допомогою якого нам вдасться вбити одразу кількох зайців, – і для здійснення цього плану я залучив Східняка. Досі цей чоловік не був на нашому боці: вони постійно стояли разом зі своїми братами-западенцями. Мені вдалося це змінити і на довгі роки вбити клина між ними. Як я це зробив? Зіграв на потрібних струнах широкої східняцької душі. У майбутньому цей клин буде тільки рости: «Дідивоювали», «Фашизмнепройде»… Друга світова, яка для Східняка вже стала Великою Вітчизняною, на довгі роки мала поставити їх по різні боки високої стіни, яку зводив я на Україні, не шкодуючи залізобетонного розчину, замішаного на сльозах і крові.

У тих слідчих заходах Східнякові відводилася спеціальна роль, про яку він і не здогадувався. Та й не дивно – колишній танкіст, Герой Рядянського Союзу, якого перевели в органи безпеки, іще чекістської хватки не виробив…

Перша фаза була закінчена: затримана пережила шок, її залякали, загнали у кут. Тепер справа була за Східняком. Його широка східняцька душа мала зіграти із ним злий жарт. Я сховався у таємній кімнаті, про яку ніхто не знав, і почав спостерігати за допитом через малесеньку дірочку…

– Вони не мають права насилувати затриманих, – продовжував допит Східняк. – Тільки ти також зрозумій: як інакше? Скільки тих недобитих бандерівців сидить зараз по смердючих схронах, скільки крові вони вже даремно пролили, майна людського знищили? Люди змучені війною, кожен додому хоче вернутися, жінку обійняти, до роботи якоїсь узятися. Он як господарство упало за війну! А ті гади сидять по своїх криївках і людям жити не дають. Тому наші деколи й бісяться. І ти б така була.

– Не деколи: ви все знущалися над затриманими. І ваші діти так робитимуть, і внуки, доки народ не повстане і не переверне вас разом з вашими тюрмами, камерами і кабінетами. А щодо повстанців, то вони стоятимуть до кінця за свою ідею, за спалену хату і зрубаний сад, аж доки не згинуть або доки останній окупант не покине рідної землі. Про них потім, коли Україна воскресне, внуки пісень співатимуть.

Східняк закурив. Йому враз стало ясно, що з Марією легко не буде. Та вламати все одно можна: головне йти крок за кроком за інструкціями. Отже, вона зараз у шоковому стані, їй треба підіграти, стати на її бік, влитися у її єство. Нічого, ще й не таких ламали, головне – до цього замочка підібрати ключик…

– Ти знаєш, Марусю, я сам – українець. Правда – зі сходу, з Харкова. Я не один раз кидав вогнем смерті в зуби, не раз у танку горів… Що таке воювати – знаю. Ваші хлопці – з заходу – нормальні люди: прості, правильні, козаки одним словом. Більшість із них такі ж, як і я, сільські парубки. Невже ті, хто зараз сидить у лісі, інші? Чому я повинен їх вбивати, а вони – мене? Ви ж програли! Бач, так повернулося, що ми побили німака, що погнали його з України. Чого ще треба? Ми перемогли – фашисти програли.