Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

– Тепер упізнав: люцифер власною персоною. Хитро ж ти зробив чужими руками роботу. Вся ж чорна слава знову тобі дістанеться.

– Так і є. Що ж, Михайле, був би я добрим, то дав би тобі попрощатися з цим світом. А так…

Його рука з кинджалом піднялася, але враз перед ним виросла якась незрима стіна. Не зрозумів – пішов удруге, але знову його чекало те саме.

– Доля, сатано. Вона нікому не дає втручатися у свої справи, – мовив Гаврило, що раптом з’явився нізвідки.

– У Долю вірять лише такі, як ви, слабаки! – ревкнув диявол, стискаючи кинджал у руці. – До того ж у нас угода, забув?

Тут озвався Михайло:

– Марія вистоїть! Вона пройшла крізь століття, тримаючи в руці свічку надії. Вона горить, та свічка, – і її полум’я невдовзі розжене твою пітьму, дияволе.

Запала пауза. Диявол поглянув то на Михайла, що чахнув на очах, тоді на Гаврила, посміхнувся.

– Ти сам у це віриш, ангеле? Ви прирекли невинну душу на страждання, пекельні муки – й заради чого? Щоб доказати своє? Їй ніколи не вирватися із того кола!

– Вона пройде той шлях…

– Ніколи! Чуєш, ангеле, ніколи! Марія уже вас зрадила, продала, злила… Її чоловік мертвий, вона також невдовзі сконає. Часи давно змінилися: технології пішли вгору, людські ж душі опустилися донизу. Давно уже перестали народжуватися святі угодники, великомученики і чудотворці. Нема віри. Люди відвернулися від Бога, а Він – від них. Дім Господній незабаром пусткою стоятиме: ніхто туди й ногою не ступить, зате гріховні доми – повняться, ангеле! Ти і сам це бачиш… Невдовзі, ангеле, все скінчиться. Нема віри, нема… Навіть у вас, ангелів, її вже не лишилося! Хто ж винен у тому? Та ви самі й винні! Чому допустили, щоб Марія потрапила в руки чекістів? Тепер сподіваєтеся на слабку жінку?! Ідіоти!

Гаврило ступив крок уперед:

– Чекай, дияволе, як же ми могли їй допомогти, коли перед нами виросла Стіна Долі?

Люцифер посміхнувся:

– Яка стіна? Оця, що зараз захищає Михайла від моєї помсти? Оця?

При тих словах нечистий напер на стіну: вона вгиналася перед його напором, пропускаючи його все далі й далі.

– От тобі й стіна – пропускає…

Гаврило озирнувся: позаду нього стояв Недоля – живий і неушкоджений. Лихо з Бідою також були тута. Тим часом диявол простягнув руку – його й справді вже нічого не стримувало. Він ступив крок уперед, заносячи ніж над нерухомим Михайлом. Ударив…

Будинок той примостився відразу біля нашої ратуші і виглядом на замок аж ніяк не тягнув. Але все-таки це було чорне замчище, а в ньому жила Смерть. Усі наші знали, що, потрапивши в ці стіни, ніхто вже звідти не вийде. Ну, хіба скурвившись та зрадивши своїх, але це у мої плани не входило.

Тут було вогко і холодно – мур є мур. Волога не проходила крізь надто товсті стіни і стікала, утворюючи патьоки, схожі на сльози. Освітлювала все гасова лампа, що стояла на столі. Інші меблі тут не потрібні – тільки цей стіл, крісло для слідчого і табуретка для затриманого.

Стіни були голі, то тут, то там виднілися маленькі й більші бурі плями. Я так зрозуміла, що то від крові. Господи, що ж тут мало відбуватися, щоби кров аж так хлистала по стінах…

У крісло всівся Недоля, запихтів папіроскою.

– У мене до тебе одне запитання. Я знаю, що поміж вами-повстанцями є такий собі Мак. Розкажеш про нього – відпущу.

Я поглянула на чекіста:

– Звичайно, розкажу, чого ж не розказати. Мак росте на городі, має головку із зерном і маковиння.

Недоля посміхнувся:

– Дуже дотепно. Ну що ж, бачу, розмова в нас буде довгою.

– Що, будете мучити? – якось байдуже запитала я.

– Ну що ти, звісно не буду… У нас є для того інші бійці. Багато роботи маю. Вас, національно-свідомих стільки тут розвелося, що й часу бракує, аби всіх передушити. Та нічого: помаленьку, помаленьку. Наш паровоз, як кажеться, лєтіт впєрьод, в камунє остановка. Ну, ти посидь, подумай…

От я й сиділа, думала. Час минав. У тій суцільній темряві я й не знала: день пройшов, тиждень, чи всього година. Нарешті двері відчинилися і всередину ввійшов Біда.

– Фамілія, ім’я, отчество.

– Ти й сам знаєш, – відповіла.

Тоді він почав мене переконувати, страшити, навіть обіцяв щось. Далі почав перечитувати прізвища:

– Гануляк, Хитрий, Чорненька, Ярош… Хто з них оунівець?

Я мовчала. Тоді вдарив долонею по щоці, та я з того тільки зареготала, та ще й так весело, що він аж розгубився. Далі вийшов, повернувся, тягнучи з собою якогось закривавленого хлопця. Я його знала – Гаврилом звали.