Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Вона мовчала. Чи слухала, чи ні – одразу не було зрозуміло. Доки не підвела голову і не відповіла:

– А чим ви ліпші за фашистів? Мене так само поліцаї допитували, і гестапівці… Кажеш, українець? Тоді чого рідного брата у ложці води втопити хочеш? Совєти твої були і будуть окупантами, а ти – прислужник їхній.

– Е ні, голубонько, я – син трудового народу. Я бився за світле небо над головами своїх дітей. Я хочу жити чесно і працювати чесно. Хіба ж не того самого хочеш ти? ОУН шкодить зараз Україні, вони тягнуть назад, а не вперед. А такої України, за яку проливають кров націоналісти, мені не потрібно.

– Тобі взагалі ніякої не потрібно…

– Неправда, я – за Україну! Вона у нас одна, тільки ти її любиш за свої ліси і Карпати, а я – за широкі степи і тиху Десну! Гадаєш, голодна смерть у смердючому схроні поможе Україні? Та й хто лишився у тих схронах? Герої? Що ж, нехай собі гинуть з голоду, доки їх керівництво гуляє по мюнхенських ресторанах з курвами. Так-так, усі ваші старшини уже там, вилизують блюдця, а найліпші з ваших, такі як чоловік твій, наклали головою. Все, нема за що більше воювати. Ні, я не пропоную вам здаватися, зрікатися ідеї, цілувати наші чоботи, ні. Укладемо угоду… Та її, ту Україну нещасну, врешті-решт треба з руїн підводити, а не розпинати на ідеологічному хресті!

– То й не розпинайте. Ви забрали в нас землю, ви повбивали наших чоловіків, вислали батьків у холодний Сибір, а братів виморили голодом! Ви позакривали наші церкви, поглумилися над святинями, розрили могили наших славних предків. Отак ти любиш Україну. Що ж до блюдолизів… Я нічого тобі не скажу, не підпишу, нікого не видам: не дадуть тобі цього разу полизати…

Східняк встав, курячи почав ходити кабінетом. Йому було боляче таке чути. Серце калатало у грудях цього танкіста, але тренований розум заглушив цей стук. Східняк ходив кабінетом, заспокоюючись. Поміркувавши, зрозумів, що ідеологією її не взяти.

– Гаразд, давай так: не будемо більше сперечатися, бо в нас із тобою різні правди. Твій чоловік мертвий. Тобі світить багато, якщо взагалі вийдеш звідси живою. А про сина ти подумала? Про Івасика свого?

Кажучи ті слова, він спостерігав за нею крізь клуби сигаретного диму. Марія спочатку здригнулася легенько, але потім заспокоїлася. Певно, десь встигла заховати малого надійно, бо, як ми його не шукали, знайти не могли.

– Хлопець же пропаде. Якої долі ти йому бажаєш, га?

– Такої, як була в його батька і діда…

Східняк підійшов, присів перед нею.

– Послухай, Марусе, не будь же ти дурепою. Не жалієш себе – навіщо хлопцю життя ламаєш? Зрозумій: ви програли. Багато хто з ваших це давно усвідомив, але боїться вийти з криївки, бо думає, що нема назад дороги. Та вона є: влада знову оголошує амністію. Нікого не будуть переслідувати: набридло нам уже ганятися за примарами! Радянська влада сильна, як ніколи, хіба ж нам боятися купки бандитів? Так, ви вже не армія, не підпільна організація, а звичайнісінька банда. Подумайте: що про вас світ скаже! Покайтеся, як не перед радянською владою, то хоч перед своїми родинами, котрі страждають через вашу дурість!

Вона поглянула на Східняка із презирством:

– За наші родини ми і йшли у бій. А ще за побратимів своїх полеглих, що згинули, та не схилили перед ворогом чола. Та найбільше ми сподівалися на те, що хоч діти наші заживуть по-людськи на своїй землі. Не судилося. Та подумай сам, начальнику, що про нас люди скажуть, якщо ми зараз прийдемо до вас із поклоном? Щоби одним махом отак все перекреслити? Ні, не буде того…

– Та нічого не треба перекреслювати! УПА ввійшла уже в історію: люди в світі знають про вашу героїчну боротьбу. Досить уже. Мені починає набридати твоя тупість. Давай так: я буду говорити, а ти – слухай. Якщо не хочеш жити сама – дай можливість іншим! Одне слово – організуй нам зустріч із кимось з опору. Бажано – з Маком. Ми поговоримо з ним, висунемо свої вимоги, він нехай скаже свої. Повір, ця зустріч багато кому з ваших збереже життя. Не забувай і про свого сина. Він – заручник ситуації, тож дивись, аби його десь не знайшли у Верещиці з мішком на голові. Думай головою, а не дурними бандерівськими лозунгами. Маєш годину часу. Ні, пів…

Насправді ці роздуми затяглися на тиждень… Вона не казала нічого, на жоден контакт не йшла – ніби закам’яніла. Побачивши, наскільки Марія тверда у своїх переконаннях, ми припинили спроби її підкупити, переконати, обдурити. Знову пішов біль, знущання, залякування. Вона терпіла, коли ж було вже несила, просто відключалася.