Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

– Підеш зі мною. Ти ж знаєш правила: зрадників треба ліквідувати. Щодо сина – він поки що живий. Мак передав нам малого, і ми його тримали як заложника. Тепер він нам уже не потрібен, ми його також ліквідуємо…

План був дуже хитрий: прикинувшись бандерівцем, диявол почне зараз убивати Марію. Вдеруться чекісти, легенько постріляють – для більшої правдоподібності. Щоби врятувати сина від ліквідації, Марія розкаже Недолі, хто такий Мак…

– Ти чуєш, що кажу до тебе? – перепитав демон у жінки. – Тут убивати не буду – пішли на стави. Місце там безлюдне, риби ж з’їдять твоє тіло. Ну, не тягнути ж мені потім твій труп на плечах! Вставай.

Вона підвелася й пішла. Тим часом дощ перестав лити – моросив. І незчулася, як опинилася на березі ставу, зовсім поруч із тим місцем, де сидів закривавлений Михайло. Звісно, вона не могла нас бачити. Зате її погляд ковзнув по гладі рідної Верещиці…

Десь знову загриміло. Що ж робиться з тою природою: грім у березні! Невже і справді суне те глобальне потепління? Чи, може, щось там поламалося…

– Ну ж бо, Марусе, зніми із себе тягар перед смертю. Віддай Україні свій останній борг: кажи, кого ти здала з наших?

Вона ще раз поглянула на демона і раптом почала сміятися. Він принишк, наїжився. Озирнувся навсібіч – озеро, верболіз, навіть паркові дерева тепер сміються над ним разом з цією жінкою! Марія ж реготала ще сильніше. Нарешті стрималася:

– Досить того цирку. З тебе, мій червоний друже, дуже кепський актор…

Ми спостерігали мовчки за цією сценою, демон усе більше їжився, а Марія знову зареготала:

– То, кажеш, я поганий актор?! – раптом заревів люцифер.

– А таки кепський, – крізь веселий сміх відповіла Марія. – Тобі треба до нашого театрального гуртка на практику…

Тоді цей придурок почав її душити. Я рвонув їй на допомогу, однак стіна і далі не дозволяла мені зблизитися.

– Господи, змилуйся, – тільки почулося збоку Михайлове.

Тим часом увірвалися демони-чекісти, почали відтягати свого товариша.

– Що ж ти робиш, шеф?! – верещав Недоля. – Ти ж її на смерть затовчеш! Вона тут же полетить на небо, а ми лишимося ні з чим! Все загине!

Нечистий спинився, Недоля навис над Маріїним тілом.

– Що ти наробив?! – сказав патрону, підходячи до Марії: вона лежала на землі нерухомо.

– Думай, що говориш, – відповів жорстко диявол.

– Ти ж убив її! Як же можна бути таким необережним!

– Не кричи!

Недоля трохи підняв Маріїну голову, почав плескати по щоці. Схоже, була ще тепла, але у дуже глибокому забутті. Лихо приніс води у флязі, почав поволі відливати Марію. Прочухалася.

– От і добре, – сказав демон, сів навпроти неї і почав говорити, розуміючи, що це його останній шанс. – Альо, ти мене чуєш? Короче, слухай: ти нам пробач, одним словом. Розумієш, я не так усе спланував, та ці придурки трохи всього не зіпсували. Правду тобі скажу – ми не люди. Біси, чорти. Ви нас по-різному називаєте. Насправді ти давно вже здохла – і зараз твоя душа знаходиться не у відділку НКВС, а у пеклі. Харон тебе сюди привіз човном. Чула про такого?

– Читала, – відповіла Марія уже з того світу.

– Ти пішла проти Долі і цим сильно розгнівила Його. Ти ж розумієш, про кого я кажу? Просто це ім’я не прийнято називати тут, у пеклі. Він, ну, тобто той, кого ми тут не згадуємо, насправді не всіх любить, а особливо таких, як ти, відважних, люблячих. Йому потрібне стадо, аби пасти, розумієш? Тому тебе, після твоєї передчасної кончини, оприділили до нас. Вони, ну ті всі білокрилі, від тебе відмовилися, кинули. Отже, як мовиться, ласкаво просимо. Тут, у пеклі, є певні правила. Ну, на початок, так би мовити для знайомства, ти нам маєш сказати, хто такий Мак. Ми тут у пеклі і так усе знаємо, але ти обов’язково мусиш сказати сама, скинути тягар з душі. А за це ми віддамо тобі твого чоловіка живим-здоровим, синочка, будете жити собі у своїй хаті, добра наживати. Якщо не віриш, то можна й документ підписати. Наші юристи підготували контракт, ти тільки черкни отут – і твій муж відразу виходить з коми, а ти йдеш до хати.

Марія відчула, що біль з голови починає відступати, до неї повернувся слух, зір, навіть уже могла розрізняти кольори. Поклала руку на живіт – чогось він перестав боліти. Біль зникав з її тіла повністю, ставало так легко! Думки одна за одною складалися в ряд, потім знову, як і колись, почали розкладатися в голові по поличках. Усе ставало на свої місця. Вона уважно подивилася на Недолю, він же приміряв на себе посмішку менеджера, що гуртом продає дешеві товари. Схоже, Марія тоді не розуміла: чи й справді потрапила на той світ, а чи то люди вирішили зіграти з нею таку комедію.