Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Бабуся щось відчула, поглянула на мене.

– Господи Боже, дитино! Ти вже встала!

– Де я? – ледь чутним голосом прошепотіла я.

– У лікарні. Ти тільки полеж спокійно.

Я побачила, як по старечих її щоках покотилися сльози радості, вона нахилилася і поцілувала мене в руку, хоч це я мала її тисячу разів поцілувати.

– Як там Івасик?

– Добре, доню, – вона гладила мою руку своєю мозолястою долонею. – Ми до лікарні його не пускали, аби не страшилася дитина. Тільки він кожен день дзвонить, питає за тебе, просить, аби я була тут і розбудила тебе. Добрий хлопець…

– Він знає… – сказала я, так і не договоривши фразу від безсилля. Тоді зібралася, запитала: – А Іван?

– Він тут, недалеко…

Лише бабця це сказала, як десь у коридорі почувся чийсь вигук, а потім тупотіння ніг. Тривога враз обійняла серце, але бабуся стискала мою долоню, тож тривога відійшла. Я заплющила очі – треба було відпочити. Розплющила за деякий час – у палату хтось увійшов. Я поглянула – медсестра.

– Бабцю, там ваш Іван…

Вона недоговорила, бо враз побачила, що мої очі розплющені.

– О Боже, – тільки мовила і вибігла з палати.

– Що ж там з Іваном? – моя старенька доки повернулася у кріслі до медсестри, та вже зникла у коридорі.

«Що ж із ним може бути? Помер, як і завжди», – подумала я і відвернула голову у другий бік. Боже, як же мені хотілося зараз ухопитися рукою за усі ті дроти, що вп’ялися у мої руки, і висмикнути їх! Не хочу, не треба мені більше такого життя! Та рука була надто слабкою…

Бабуся налякалася, закликала на допомогу. Але медсестра уже й без того забігла з лікарем, почали копошитися біля мене, якийсь укол зробили. До мене знову повернулося марево. Я побачила перед собою старих знайомих – гарних юнаків Михайла і Гаврила.

– Зазвичай люди більше радіють, коли їм дарують життя, – мовив Гаврило.

– А мені таке життя не потрібне. Забирайте мене назад до підземелля – ляжу там поруч з ним – і так лишуся!

– Заспокійся, Маріє. Доля…

– Та дайте ж ви мені спокій врешті-решт із тою Долею! Ненавиджу вже її, проклинаю усім серцем!!!

– Ти не знаєш усього…

– Знаю, що маю знати! Ви знову забрали його! То беріть і мене: для чого вернули моє тіло у ту лікарню! Ліпше б я сконала у тій катівні і більше вас не бачила.

Вони перезирнулися, знизуючи плечима.

– Певно, вона й справді трохи божевільна, – мовив Гаврило. – Живий твій Іван!

– Що? – не второпала я.

– Ти ж не дослухала того, що сказала медсестра. Іван вийшов з коми тієї ж миті, що й ти. Диво, чи не так? Ти це заслужила! Ти була занадто переконлива, так що й сама Доля пішла тобі на поступки. Ніби й нереально, але таке часом буває.

Мені і вірилося, й ні. Дивлячись на Гаврила, що приносив мені цю добру вість, я розуміла, що він говорить правду. Михайло тільки посміхався.

– Це ви, ангели мої, зробили таке диво. Дякую вам. Скажіть, чим же можу віддячити?

– Не бійся, ще буде нагода. Попереду не одна велика битва, тож будь готовою.

Більше говорити вони не могли, Гаврило махнув на прощання і зник. Михайло ж підморгнув – і я почула тільки шурхотіння їхніх крил.

Знову я блукала тим туманом. Слухала, в надії почути свою бабусю. Кликала. А вона, певно, почула.

Я знову розплющила очі, знову побачила добре обличчя своєї бабуні.

– Він живий, правда?

– Правда, дитино.

Мені потім аж усе розповіли. Насправді моє життя обірвалося там, на виїзді з Городка, коли ми з моїм чоловіком їхали на київський Майдан. Недоля зі своїми тітушками спробували вирвати у нас документи, однак їм довелося забрати в нас життя. Тікаючи, слідчий Недоля вистрелив двічі: перша куля влучила Іванові у шию, другу ж на себе прийняли мої груди. Майор Михайло застав два майже бездиханних тіла, які тут же завантажили у «швидку». Кома. Надії не було. Моя життєва нитка обривалася. З Іваном було ще гірше – він втратив надто багато крові. Все, кінець. Душа вирвалася на світ із бездиханного тіла і, квилячи з болю, полинула понад містом, полями, лісами, ставом; понад часом і простором; понад свідомістю… Вона, душа моя, пережила все те, що я вам розповіла на своїй сповіді. Сповіді з того світу. Та їй вдалося: вона таки злетіла високо-високо, вище за хмари, вище за Смерть, вище за саму Долю…