Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Східняк

Після Майдану я відразу ж записався добровольцем і пішов на війну. Ми, силовики, заплямували свої мундири, перебуваючи на службі у мафії. Треба було ту ганьбу змивати. Хоча ні, на фронт я пішов не через те. Я – воїн! Хто, як не ми, повинні були захищати рідну землю від окупанта, невже ці необстріляні мобілізовані хлопчаки, котрі ще й пороху не нюхали?

Спочатку я був у розвідроті. Під час однієї з вилазок мене було поранено, але ми не лише вийшли з бою, але й захопили ворожий танк. Так і став танкістом. Дежавю. Річ у тому, що мій дід у Велику Вітчизняну громив німецько-фашистські війська на своїй 34-ці. Тепер онук на Т-64 громить орди російсько-терористичні, хоча від зміни назви суть їхня не помінялася. Окупант є окупант.

Цього дня ми на своєму «залізному монстрі» супроводжували колону з провіантом та боєприпасами до одного з блокпостів. Звідти мали забрати 200-х і 300-х. По дорозі перескочили невелике болото і знищили мінометний розрахунок сепарів, а російський танк, що їх прикривав, утопили в тому ж болоті.

Я виліз із машини, витер піт: спекотно сьогодні. Літо хоч і закінчується, та сонце пригріває добряче. Хтось подав води – і я зробив кілька добрих ковтків. Підвів очі на небо – воно чисте, жодної хмаринки не видно. Навколо метушаться бійці, завантажуючи машини: невдовзі колона мала повертатися назад. Усі хлопці бородаті, худорляві і злі. Зате – спокійні, впевнені у своїй силі, готові піти хоч і до самого пекла за свого товариша. Воїн таким і має бути.

Раптом заграв телефон. Спочатку я подумав, що це той феесбешник Половий із позивним Обр. Він постійно дзвонив після того, як я підбивав їхні танки. Погрожував, проклинав, навіть намагався завербувати. Дурак. Йому ніколи не зрозуміти…

Ні, цього разу це був не Половий. Іван-з-Городка.

– Альо!

– Дай Боже здоров’я! – почулося зі слухавки.

– Привіт бандерівцям! Хоча ні, ми тепер усі бандерівці…

Іван вихрапався від своїх ран, котрі йому завдали якісь тітушки ще під час Майдану, записався у волонтери. Спочатку взагалі воювати хотів, але лікарі забракували. Тепер разом зі своєю Марією їздять сюди, на схід, возять передачі бійцям…

– Будемо виїжджати до вас на вихідні. Що привезти?

– Мені особисто привези сала. А хлопцям – сигарет і цукерок.

– Ясно. Харчів буде цілий бус: люди несуть і несуть. З бронежилетами як?

– Та вже буде. Нам би тепер прибори нічного, рації, приціли. Такі давай, як минулого разу були. Класні. А ще не забувай, брате, що зима незабаром: форма, берці, спальники, шкарпетки… І ще одне: привезіть нам прапорів побільше синьо-жовтих. Нехай майорять.

– Ясно. Будемо. І ще… Прости мене, братику, що я колись у тобі сумнівався.

– Та годі. Головне, братухо, окупанта вибити з рідної землі. А там уже зберемося, по п’ятдесят гахнемо.

– Тримайся там, братчику.

– Давай!

Я заховав телефон, посміхнувся. Завжди було приємно почути Іванів голос.

– По машинах! – прозвучала команда.

Я ще раз поглянув на небо, одягнув на голову свій шолом. Мій механік перехрестився, поліз у машину першим.

– По рації передали, що сепари хочуть відрізати нам дорогу, – мовив поруч навідник Георгій.

– Не забувай, друже, що ми в танку. А що головне у танку?

– Та знаю, знаю: не всратися.

– Ну от.

Я сідав у машину останнім. Перед тим як «задраяти» за собою люк, ще раз поглянув на небо. Побачив журавлів, що відлітали з цього краю у вирій та все курликали і курликали, прощаючись із тим степом та високими териконами.

– Повертайтеся з весною, – попросив їх.

У цю ж мить наш танк завівся, гуркочучи й бухаючи випарами солярки у небо. Ми рвонули польовою дорогою, очоливши колону. Сонце ховалося за обрій, щоб завтра знову зійти, вітаючи новий день…

Прапор міста Городка на «Йолці» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у перші дні Революції Гідності.

Бій під Городком і вбивство Михалка Скули описано у Галицько-Волинському літописі. Це і є перша літописна згадка про Городок.

«На Городоччині у вишивці сорочок-вишиванок вживали складну техніку вишивання – так званий городоцький шов. Своєрідність цієї техніки полягала у поєднанні гладєвих швів з обметуваними пельчатими. Композиція узору, вишитого городоцьким швом, лінійна. Колорит вишивки – червоний та білий, іноді з незначним вкрапленням чорного кольору» – із матеріалів, наданих Городоцьким історико-краєзнавчим музеєм.