Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

– Хоча яка різниця? Чи ти чекіст, чи дідько, у мене для тебе може бути тільки одна відповідь: немає для християнської душі більшої насолоди, ніж життя віддати за ближнього свого. Наш син виросте таким, як його тато, Україна воскресне, а ми з моїм Іваном зустрінемося у раю. Чуєш, демоне, не боюся я вас!

Недоля підвівся. Його обличчя враз почало вивертати, і з-під нього вилізла паща. Не можучи вже стримуватися, демон заричав, завив, випускаючи пазурі з пальців і страшні ікла – з пащеки. Вона мовчки дивилася на нього: тіло її було тут, а розум уже десь далеко…

І тут я поглянув на Михайла. Він підвівся! Рани його раптом почали зникати, рука міцно стиснула руків’я меча. Вдихнув. Видихнув. Тоді заскреготів зубами і сильно своїм плечем наліг на Стіну. Вона… піддалася! Михайло прорвався крізь неї, я ж поспішив за ним. Раптом яскраве світло вдарило з усіх боків.

– Геть від неї, нечестиве кодло!

Чорні відскочили, затрусилися.

– Знову ти, Міша? – прохрипів Недоля.

– Скільки разів можна повторювати: не Міша я – Михайло! А ще раз так назвеш – голову відрубаю.

– Добре, – погодився диявол. – Вона ваша. Марія нікого не здала, вистояла. Визнаю. Тільки затямте: такої, як Марія, більше не буде і рід її скоро згасне! Дозвольте нагадати, що вона свого Івана так і не врятувала.

Тут він зареготав із безсилої люті, його ж друзяки посунули на нас.

– Ви ж знаєте правила, хлопці. Вона витримала, не піддалася, тому лапи геть, а то Михайло обрубає, – я став перед чорними. Враз світло почало підсилюватися – вставало сонце. Нечисті шугонули хто куди, Марія ж поволі почала підноситися догори. Раптом усе зникло – і тільки сонце все вище й вище підіймалося над цією землею…

Навкруги панувала тиша. Вранішня прохолода підсилилася. Небо проясніло – жодного знаку грози, що панувала тут минулої ночі. Михайло почав оглядати свій заляпаний одяг, заходився чистити куртку.

– Ти вірив, а я ні, – сказав я, стоячи поруч із ним та дивлячись на сонце. Воно і далі підіймалося, граючись своїм промінням на гладі Городоцького става. Парк спав. Дрімали алеї, залиті дощем, що падав уночі. Там далі поволі прокидався Городок, готуючись до нового робочого дня.

– Якби я не вірив, то вже б мене чорні давно замордували.

– Що ж, ходи, Михайлику, маємо ще багато роботи, – поплескав я його по плечу і пішов алейкою. Товариш потяг вайлувато за мною, поправивши:

– М-и-и-и-ихайло я!

Усі стіни раптом зникли. З пам’яті враз пропала катівня, чорти-слідчі і всі попередні муки й страждання. Я стояла серед світла, і навколо мене було саме світло.

– Куди мені тепер? – спитала я ангелів.

– Тепер у тебе одна дорога.

– Чому не дві, як там, у тунелі?

– Іди, сама побачиш.

Раптом усе пропало. Було спершу темно, але згодом світло таки почало пробиватись крізь пітьму. Воно аж пекло мені очі, так що доводилося часто моргати, аби хоч трохи призвичаїтися. Я стояла у тому білому тумані, не знаючи, куди йти. Він був усюди, ставав усе густішим та білішим. Раптом я щось почула, хтось співав мені. Прислухалася – ніби моя бабуся. Так, це її пісня. Вона завше її мені співала.

Я пішла на звуки цієї пісні: кроки мої ставали усе сміливішими, я ішла все швидше. Раптом нога оступилася – і я полетіла у провалля. Очі мої розплющилися…

Перед очима була біла-біла стеля. Спробувала вгадати, де я цього разу: у хаті, в церкві чи, може, у якомусь замку… Поруч щось пищало: схоже, якесь медичне обладнання. Так, ось і дроти, підключені до моїх рук. О Боже, як важко рухати головою! У ній знову все тріщить, як там, у катівні. Нарешті біль притихає. Очима більше не воджу, заплющую їх, аби так не разило світло. Натомість рухаю пальцем. Ніби послухався, ворухнувся. Знову почула пісню і, попри біль, розплющую очі.

Моя добра бабця сиділа поруч зі мною, тримала за руку і співала тихесенько. Так, це вона – спрацьовані руки, лице у зморшках, акуратно зачесане сиве волосся під хустиною… Коли я малою хворіла, моя добра бабця також була завжди біля мене, так само співала, і тоді я засинала, зігріта бабусиною рукою, а від її пісні мені завжди снилися добрі сни, а хвороба відступала. Чого ж вона зараз сидить біля мого ліжка, чого співає, тримаючи за руку? Де я?