Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Чорні про це знають. Вони захочуть нейтралізувати Михайла. Через Марію. Де вона зараз? Її забрали у застінки НКВС…

Від цієї думки Гаврило пополотнів. Розумів, що, допавши Марію у свої руки, чорні її зламають. Перевербують. Змусять зректися свого шляху, своїх друзів, своїх ідей, навіть свого чоловіка. А ще – своєї землі. Заради себе й дитини вона піде на це: їй уже набридли ті муки, поневіряння із одного століття в інше, постійні похорони, вічна самотність. Вона всього лиш жінка!

Із цим треба щось робити. Гаврило встав, перехрестився і рушив до виходу. Уже виходячи з храму, він надягнув окуляри, включив телефон і проглянув пропущені дзвінки: знайшов Михайла. Набрав, приклав телефон до вуха.

– Добре, що ти відзвонив, брате-товаришу, – мовив майор замість привітання. – Я тут вийшов на слід чорних, вони десь в околиці крутяться. Хворого навідували. Ти розумієш, про кого я?

– Розумію, – відповів потиху Гаврило.

– Можуть напасти. «Макаров» при тобі?

– Я до церкви ніколи зі зброєю не піду.

– Даремно ти так, брате-товаришу. Гаразд, я буду десь недалеко, в разі чого – прилечу.

– Послухай, Михайле, – перебив товариша Гаврило. – Схоже, чорні заманили нас у пастку.

– Ти про що?

– Про Марію. Якщо вона перейде на їхній бік, то ти втратиш свою силу.

– Ну, це «якщо», – засопів у слухавці майор.

– Тобі треба розірвати ту угоду з чорними…

Запала мовчанка.

– Марія пропаде без нас, а ми – без неї. Мусимо одне одного підтримувати.

– Треба чимось жертвувати, Михайле. Якщо пожертвуємо сьогодні нею, то завтра, можливо, нам вдасться врятувати…

Його мову було грубо перервано:

– Послухай мене, брате-товаришу! Компроміси, поступки й угоди – твоя сфера! А у мене є меч, я – воїн. Тому давай тримайся!

У слухавці прозвучали гудки відбою, тож Гаврило сховав телефон до кишені, підняв комір плаща і вийшов у темряву та сльоту.

Трьох підозрілих хлопців він зауважив, виходячи з церковного подвір’я. Вони курили, і їх видали вогники сигарет. Побачивши, що дід вийшов з церкви, молодчики покидали недопалки і рушили за ним. Пан Гаврило спочатку рушив до Майдану Гайдамаків, однак передумав і різко повернув праворуч, а тоді спустився згори вуличкою до Свято-Преображенського монастиря. Озирнувся – вони ішли за ним… Гаврило мить постояв, подумав, чи не гайнути монастирським подвір’ям. Там було ще підземелля, у якому можна було сховатися. Колись, ще у дев’яностих, пан Гаврило брав участь у розкопках того підземелля. Там тоді знайшли кістки – рештки людей, закатованих чекістами і закопаних просто у церкві. А під низом були іще кості, тільки набагато старші. Очевидно, вони належали монахам, що захищали у XVII столітті тоді ще католицький кляштор від козаків Лавріна Капусти.

Гаврило легенько оглянувся ще раз: переслідувачі не відставали – заховатися у монастирі він уже не встигне. Рушив далі Парковою. Тут усе ж таки було спокійніше: пізньої осені, та ще й у темну пору доби у парку завжди безлюдно. Не оглядаючись, Гаврило залишив за плечима монастир і кінотеатр, звернув на алейку, слабо освітлену ліхтарями, і попрямував до ставу, намагаючись розгледіти крізь темряву його гладь. Під ногами було болото – стежка розлізлася від недавнього дощу. Раптом збіг по бетонних східцях вниз, до самого берега ставу. Колись, ще за Союзу, тут звели виходок, щоби бажаючі могли собі справити нужду. А за кілька десятків метрів був пагорб, на якому король Ягайло любив стояти і слухати солов’їв, тож Гаврило досить часто жартував з того приводу. Справді, шкода, що той Ягайло не жив тут за радянської влади і не застав уже того виходка: тоді б він зміг не тільки послухати, але й понюхати…

Туман, що йшов від става, тут же обійняв старого і надійно заховав від ворожого ока.

Вони з’явилися на цьому місті за півхвилини, швидко збігши східцями. Враз зупинилися – було їх троє.

– Де старий? – раптом стали як вкопані і почали розглядатися.

– А може, він Бетмен, в натурі, – запропонував Малий.

– Сам ти… Просто дєд сцяти захотів: якого чорта інакше ліз би в парк?

– Треба його взяти – то в наших руках ще й посре, сука. Я всі кроси вимазав через старого гандураса. Нє, щоб посцяти на дорозі – в кущі поліз, інтелігент довбаний! – вилаявся Біда, дивлячись на своє взуття, і тут його погляд впав на землю. – Стоп, братва, на болоті сліди має бути видно. Малий, присвіти.

Наймолодший увімкнув ліхтарик.

– В натурі, – сказав Лихо, провівши світлом ліхтаря Гаврилові сліди.