Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Він мить помовчав. Думав. Тоді мовив:

– Я все ж таки це зробив.

Мені раптом світ закрутився.

– Що? Що ти зробив?

Він мовчав, не поспішаючи з відповіддю. Тоді раптом посміхнувся:

– Я узяв того провокатора за барки і врізав по морді. Ним уже займається наша СБ.

Тільки тепер до мене дійшло те, що він сказав. Від серця одразу відлягло: замість залізної криги моє серце обійняла тепла весна. Я тут же почала цілувати свого чоловіка у щоки, шию, ніс, очі… Він стримав мене і поцілував у губи таким ніжним і довгим поцілунком.

– Чого ж ти одразу не кажеш правди, чого лякаєш мене так?

– Бо не можу дивитися на ваші з Івасиком муки…

Ми цілувалися з ним гаряче і безперестанку, ледве встигаючи вставляти слова поміж поцілунків.

– Ти не бійся. То не ганьба втратити всі сили в боротьбі. Ганебно – здатися без бою.

Доки я говорила ці слова, він почав цілувати мене у шию, пестячи своїми мозолястими від автомата руками.

– Дякую тобі, – сказав він поміж поцілунками. Я поглянула йому в очі – у них було частково здивування, частково любов, а ще трохи – життєлюбства. Це вже ліпше, ніж та порожнеча, що була досі. Такого Смерть уже не посміє забрати.

– Не дякуй, – відповіла я. – Роби свою справу і повертайся з весною…

І він повертався. Іще того самого вечора Іван потрапив в облаву. Вирвався, відстрілявся. Бився і біг із силою вовка, що захищає своє лігвище, відводить ворогів подалі від нього. Москалі тільки руками розвели, коли темна нічка окутала мого чоловіка, а сніг закурив надійно усі сліди.

Роки йшли далі… Настав 1949-й. Повстанські сотні розділилися на дрібні боївки, щоби ефективніше боротися з окупантами. Тепер вели переважно агітаційну роботу, щоб не дати людям заснути, щоб інформація про повстанський опір вийшла у світ і криком крикнула, що Україна ще не вмерла! Ми ішли на цей страшний ризик без тіні сумніву, страху чи жалю. Добре знали, що побудована на крові радянська влада рано чи пізно похитнеться. Отоді і згадають люди про УПА, про нашу роботу, мету, навіть, якщо потрібно, про нашу героїчну смерть. Ми всі усвідомили, що ті жертви не будуть даремними, і тільки посміхалися, коли радянська влада у черговий раз оголошувала амністію.

До повстанського руху влилося чимало переселенців з Холмщини, Лемківщини, Надсяння, що були вирвані із рідної землі та розкидані по нашому краї. Також важливою складовою опору стали вчителі. Наших, городоцьких, я знала усіх добре: Осип Кутний, Іван Сапеляк, Осип Микитюк, Антін Плешкевич, Михайло і Микола Шкільники, Григорій Греділь та Ольга Фединська. [16] Матеріали про підпільників м. Городка взято із книги спогадів «Благородство», присвяченої директору школи № 3 у м. Городку Іванові Сапеляку. У НКВС довідалися, що у підпіллі однією з найважливіших ланок по організації роботи і передачі інформації є політреферент. Навіть псевдо у них було – Мак. Тільки вони, скільки б не рискали та не рили носом землю, ніяк не могли вирахувати того Мака. Вони й подумати не могли, що це вчитель математики і директор нашої 3-ї школи Іван Сапеляк. Він же: спокійний, інтелігентний, украй розумний і до безконечності відважний, робив свою справу просто у більшовиків під носом. Час від часу, чемно вітаючись зі всіма, Мак сідав на фіру поруч із їздовим, що возив молоко, і їхав у Речичани, де знаходилася одна з боївок УПА. Чимало учнів, вихованців того чоловіка, також перебували у підпіллі.

Тим часом сутички з чекістами не вгавали…

Був лютий місяць лютої зими. Хтось кілька днів тому здав криївку, що була недалеко від нашої хати. Приїхали чекісти, але трьох упівців їм взяти не вдалося: Володимир Табака, Антін Цап та Іван Ветошко підірвали себе гранатою. Це стало сигналом для наших, що поміж нами є зрадник, а може, й не один…

Наближався березень. Іван воює вже майже десять років. За цей час звиклася з думкою, що Доля того разу нам подарує, що більше його Смерть не забере і нам вдасться розірвати це коло.

Івасик сидів коло мене – виріс мовчазним, задумливим. В очах його була батькова іскра. Він також уже був в опорі, не раз виконував важливі завдання. Зараз він сидів розглядаючи невеликий прапорець – кавалок жовто-синього полотна із вишитим написом «Воля України або Смерть».

– Табличку множення вивчив? – спитала я його так, аби щось запитати.

– Угу, – відповів і далі повернувся у свою задуму.

У мене із самого ранку сьогодні був гарний настрій. Була надворі і почула вже весну. Так, лютий іще лютував снігом, льодом, морозами, але у повітрі я вже відчула той запах. День став більший, ніби він враз перетворився із тісної землянки на нову, чисто вибілену хату. У небі з’явилися пташки, весна мала ось-ось прийти…