Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Отож, я була вся у тих думках, передчуваючи весну, як раптом почула гуркіт вантажівки. Навіть не однієї – двох, ні – трьох! Першою була думка послати Івасика, аби подивився, але враз передумала, скинула одним рухом фартух і вибігла на поріг. Вантажівки їхали нашою вулицею на швидкості і враз спинилися недалеко нашого двору. Із кузовів та кабін почали вискакувати бійці, враз кинулися городами, аби взяти в кільце наше обійстя. Сумніву не було – НКВС. Я глипнула у бік городів – звідти також бігли, тож кільце звужувалося. З вулиці ішов якийсь чоловік у цивільному, його вели двоє у формі. Зрадник. Чортів юда зараз приведе чекістів просто до нашої хати. «Невже це кінець?» – якось байдуже про себе подумала я і кинула погляд на сина…

Краєм ока я встигла зауважити якусь постать, що ховалася за загатою. Іван! Він приклав автоматний приклад до плеча, прицілився і дав коротку чергу. Це було як грім серед ясного неба для чекістів: зрадник, а з ним ще двоє бійців упали прошиті кулями, решта дружно попадали у сніг, почали відгризатися, не в змозі збагнути, хто стріляв. Сліпими кулями вони кинули по людських вікнах, однак стрілець уже біг городами у протилежному напрямку.

Він навмисне прийшов, аби відтягнути їх на себе, даючи нам дорогоцінні хвилини…

Іван засів за сусідською стодолою і знову кинув кулями у ворогів. Ті, ховаючись за дерева й хату, також почали стріляти. Іван перестрибнув паркан і попрямував городами далі.

– Матінко Божа! – Я тут же пригнулася і кинулася назад до хати. Чогось і не сумнівалася – вирветься, як і багато разів досі. Скільки ж то вже обшуків та облав ми пережили – і нічого!

Івасик сидів просто на підлозі, поруч нього валялося розбите скло – сліпа куля енкавеесівця влетіла у шибку.

– Чого сидиш – знаєш, що робити!

Івасик тут же зірвався і поповз у сіни, аби вигулькнути надвір і сховатися у стайні: тамтешня схованка нас іще ніколи не підводила. Я нашвидкуруч почала все оглядати, аби в руки катам не потрапило чогось важливого. Знайшла листівки, писані від руки, і тут же кинула їх у вогонь грубки. Іванко виставив голову із сіней.

– Мамо, ходіть.

Раптом тенькнуло скло, і друга куля влетіла, лунко застрягши у печі.

– Іди, кажу тобі, мені тут іще треба листівки попалити.

– Я поможу, – і мій малий поліз із сіней назад до хати.

– Не смій! Слухай мій наказ – марш до стайні! Чекай мене там і навіть носа не показуй, бо біда нам усім буде!

Іванко стримався на півдорозі, поглянув на мене. Раптом зрозумів усе:

– Ви не прийдете. Вони вас заберуть…

– Що вони мені зроблять? Я проста жінка. Ти ж малий іще…

– Я буду з вами до кінця. Татко казали дивитися за вами, помагати…

– Слухай мене, синочку, синку мій дорогенький, любий, ти мені зараз дуже допоможеш, якщо послухаєшся…

– Я не піду без вас, мамуньцю моя. Не лишайте мене! Я не піду сам…

Уперше в житті він не хотів мене слухати. Я уже звикла, що він розумів мене з одного лиш погляду і тут же виконав чітко і беззастережно. Тепер дитина щось зрозуміла… Я не пам’ятаю, коли мій син востаннє раз плакав. Зараз же сльози вийшли на його очі й полилися ручаєм. Мене враз здушило за горло, як би я не намагалася тоді заховати своїх сліз, вони все одно блиснули на очах.

– Івасю, Івасику, синочку…

– Мамусю, ріднесенька…

– Івасику, синочку, послухай мене, маленький мій. Ми там двоє не помістимося – ти виріс! Та й дошки вже підгнили, посунулися. Там місце хіба що для тебе є. Мене випустять, побачиш!

– Не відпустять, вони вже не відпускають нікого, мамо, мамунечко моя. Пішли, ми помістимося…

Серце моє рвалося на шматки від того дитячого плачу. Він же вчепився мені в руку і своїми ясними оченятами дивився просто на мене. Я готова була, як вовчиця, завити із дикою люттю. Як би ж мені зараз силу – то я би встала та повбивала своєю ненавистю усю ту наволоч, що налякала отак мою дитину, що наставила зброю на чоловіка, що стріляла кулями по вікнах моєї хати. Тільки не було у мене стільки тої ненависті. До того ж я знала: любов має більшу силу.

Я повитирала очі й напустила на себе грізного вигляду. Під руки потрапив Іванків прапорець, я згребла його у долоню, ненароком зачепившись за розбите скло. Порізалася. Кров полилася з пальця, заливаючи прапорець.

– Слухай мене уважно: ти повинен врятувати це бойове знамено. Як вони підуть, то вночі, коли добре стемніє, вилазь та біжи до вуйка Івана. Ну, Сапеляка! Передаш йому цей прапорець, скажеш: «Слава Україні». Це наше гасло. Він тебе заховає у безпечному місці, а потім і мені допоможе, вийде на дядька Якова, Аврамкового брата. Мені ж самій легше буде відбрехатися перед совєтами. Ти вже дорослий, Іване, давай лізь, нема часу думати. Чуєш, стрілянина припинилася, зараз червоні будуть тут, нас обох заберуть!