Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Не знаю, що на нього так подіяло: чи мій грізний вигляд, чи мудрі слова, чи, може, кров, що цебеніла з моєї руки. Івасик раптом притулився до мене і поцьомав у щоку. Тоді поглянув востаннє і поліз по підлозі до дверей, а вже звідти вужем заскочив у стайню. Уже там прислухався, визирнув, чи не зауважив його хтось із чекістів. Ні, всі вони зосередилися на Іванові.

Мій чоловік відходив, відстрілюючись. Мав іще надію вирватися, але того разу їх було надто багато. Попавши під шквальний вогонь, Іван схопився за ногу й бік. Поранили. Він тільки застогнав з досади і принишк у чиємусь садку. Оглянув зброю: кулі були та граната. Кілька червоних іще впаде-таки на біленький сніг…

Він уже перестав огризатися – значить, скінчилися набої. Мій син принишк – він знав, що його батько живим у руки чекістам не дасться. Малий слухав, намагаючись розібрати, що це за звуки виходять із сусідського саду. Хтось співав. Та ні, причулося. А таки співає. Тато! Відразу ж малому захотілося вирватися і побігти батькові на допомогу, але материнська настанова його стримала. Так, це був справді батьків голос, Іван перед смертю вирішив заспівати ворогам, як це й водилося між повстанцями, тож над нашим подвір’ям полинуло «Ще не вмерла Україна».

Це кінець. Пісня його урвалася… Чекісти кинулися до нього, та було вже пізно – Іван підірвав гранату, посилаючи катам свій останній привіт…

Настала тиша. Лише думки крижаною хурделицею безладно билися у голові. Я видихнула. Впевнена була у тому, що Івасик сховається і все зробить як треба. Мак зрозуміє послання. Ні, він її вже не врятує. «Героям слава!» – відповість малому, будучи впевненим, що Марія його не продасть навіть під найбільшими тортурами. Івасика ж він добре заховає.

Я вийшла надвір, озирнулася, почала потроху прощатися зі своєю новою хатою, з рідними, з подвір’ям, із землею, яку забрали від мене, зі ставом та прибережними вербами. Навіть з тими пташками в небі, що віщували ранню весну, якої я так і не дочекаюся.

Кілька чекістів підбігли до мене, схопили і кинули обличчям у брудний сніг.

Розв’язка була вже близько, і пан Гаврило відчував це. Старі часи постійно стояли перед очима, немов хтось навіяв на нього спогади про давно минулі дні. Він тікав від них до церкви, намагаючись тут сховатися, та дарма: вони лізли і лізли…

Так бувало, коли нова чорна хмара насувалася на цей край. Так, Майдан переміг – диктатора повалено. Повіяло свободою. Як колись німці трощили свою Берлінську стіну, так тепер українці розбивали Леніна, прагнучи раз і назавжди покінчити із кайданами минулого. Ішли нові часи. А що ж чорні? Звісно, вони здаватися не хотіли.

Путін закрив олімпіаду і тут же відкликав свого посла з України – лихий знак війни. Почалося. Що ж тепер з нами всіма буде?

Для старого немає ліків ні від страху, ні від депресії. Як і від радикуліту. На дощ чи сніг, чи будь-яку зміну погоди у Гаврила нили, боліли старі кості, крутило суглоби. Від старості ліків немає, ще не придумали.

Пан Гаврило ще разок спробував зосередитися на молитві, однак його знову повело в інший бік. Війна стукала в українські двері, і перед очима старого постійно виникали образи «зелених чоловічків», а також танки, гармати, «гради». Досі ніхто не вірив, що нахабний сусід, котрий увесь час клявся у своєму братерстві, так підло вдарить. Люди заспокоювали себе тим, що в України є велика і сильна армія. Так, вона, можливо, і велика, однак точно не сильна. Розкрадена, розпиляна, скомпроментована, занедбана, а у високих кабінетах – «завербована».

Кремль так просто не хоче відпускати Україну. Звісно ж, без нашої держави Росія з імперії перетвориться на просте царство. Так було до Переяславської ради. Просто – Московія. Скільки ж то часу пройшло відтоді, як Хмельницький уклав з царем угоду? 360 років. Дивно. Якщо взяти один рік за один градус, то виходить – коло. І по тому колі ходить Доля. Воно не має ні початку, ні кінця. Воно – замкнене.

Зі своєю потугою Росія захопить землі півдня і сходу України. Буде Новоросія. Хто нам допоможе? Європа? Америка? Допоможуть чи залишать напризволяще?

Раптом тихо заграв телефон. Вуйко Гаврило стрепенувся: завжди виключав мобілку, заходячи у церкву, а цього разу забув. Навіть не дивлячись, хто дзвонить, вибив, вимкнув апарат і знову заховав до кишені.

Певно, дзвонив Михайло. Так, Михайло! Ось хто зможе допомогти! Лише він: ангел-воїн, переможець чорних сил – здатен заступитися за Україну, вдихнути відвагу і дух у серця українських чоловіків. Влада, церква, армія, медіа, суспільство, волонтери… Якщо цей козацький дух розійдеться Україною, то навіть Москва зі своєю потугою нічого не зможе заподіяти.