Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Саме закінчувався 1946 рік. Тепер, коли Німеччина була бита, у нас лишився один ворог – совєти. Наші хлопці воювали з червоною владою, постійно вступаючи у бої з відділами НКВС, знищуючи їхню агентуру, провокаторів, проводили агітаційну роботу, визволяли своїх побратимів із катівень.

Пригадую, був у нас у Городку один чекіст, Лабузов. Мешкав він на Верхніх Пасіках і часто до свого дому, до підвалу, стягував захоплених людей і катував, аби здали оунівців. Для чого робив це? Не знаю, може, так любив свою роботу, а може, не мав охоти заповнювати папери у відділку НКВС. У домашньому підвалі не треба було вести журнали, відомості. Закатував – і в розхід. Наші знали про його криваве ремесло, тому почали вистежувати. Одного дня його разом з іншими чекістами занесло у село Тучапи. Усі тучапівці активно допомагали УПА, не бажаючи коритися радянській владі. Ми їх навіть називали жартома – «шістнадцята республіка». Так от, коли Лабузов з товаришами з’явилися у тій місцевості, наші хлопці вийшли їх привітати. Чекісти вмирати не хотіли, тому вони видали Лабузова і дременули геть. Лабузова ж після того ніхто не бачив.

Ми не довіряли радянській пропаганді і допомагали повстанцям чим могли – люди вірили, що боротьба ця недаремна. Народ молився по церквах, аби Господь і Матір Божа захистили їх від окупантів, а невдовзі ті залишили у спокої наш край. За це окупанти руйнували церкви, щоби більше не молилися…

НКВС дало трохи мені спокій: допоміг у тому близький родич Аврамка, що працював в органах і якимось чином сховав наше «Дєло», а Івана «оформив» як загиблого. Ми з Івасиком допомагали повстанцям: передавали харчі, відносили записки куди потрібно, виконували інші доручення. І не тільки ми – підпільна мережа на Городоччині була дуже потужна і надійно законспірована.

Тим часом я знову опинилася в Городку: вирішила для себе, що не зможу зі своїм синочком довго поневірятися по чужих кутках. Важкими зусиллями я зуміла відбудувати розгромлену хату. Завела корову, кількох курочок. Грядки. Працювала з ранку до пізнього вечора, намагаючись якось усе стягнути докупи, так що ми з моїм Івасиком поволі почали зводитися на ноги. Він мені вже допомагав чим міг, стійко витримуючи усі негаразди. Я пригортала свого помічника до себе, цілувала у високе чоло, коли ж заглядала у очі – бачила там той блиск. Іванів. Тоді плакала і ще більше обіймала.

Виживати доводилося важко: їли ми через раз, а топили у п’єцу будь-чим. Бувало так, що інколи вода замерзала у баняках у сильні морози. Та нічого – виживемо. Прийде літо – тоді вже буде легше. А першого вересня мій синочок піде у перший клас, тому я уже планувала, що треба буде наскладати йому на зошити.

Того дня було святого Миколая. Івасик не просив у нього ні цукерок, ні іграшок. Молився за тата і мир. З тим дитина і лягла спати. Я вмилася сльозами, тоді дістала зі сховку приготовані заздалегідь яблука, горішки і перетоплений на кухонному бляті цукор, запхала все це йому під подушку.

Упоравшись, сіла за стіл і ще мокрими від сліз очима поглянула на стару ікону. Там був він – Миколай. Святий отець дивився на мене своїми лагідними очима, посміхався.

– Скільки ж то нам іще молитися, святий Миколаю, за той мир на нашій Україні?

Він посміхнувся. Знаю, дива бувають тільки у казках, але цього чарівного вечора диво сталося і в моєму домі. Моя мрія збулася – прийшов мир. Ні, це був не той мир, за який молилися всі люди, а мій, особистий. Він зайшов у мою хату, лагідним теплом розлився по усій душі…

Я почула, як за шибкою зарипів сніг: хтось наближався до дверей. Я їх на ніч уже не зачиняла: двері і так не стримають тих, хто хоче зайти. Завіси рипнули, створка відчинилася – і в хату ввійшла… Ядвіга. Кого-кого, а її я точно тут не сподівалася побачити. А може, це просто привид, може, братова покинула вже цей жорстокий світ і тепер прийшла виригнути на прощання ще одне своє прокляття?!

Полька поставила лямпу на стіл – та слабенько освітила приміщення. Ні, вона була жива: така ж худа, виструнчена, із видовженим обличчям і блискучими очима.

– Слава Ісусу, – привіталася.

– Слава навіки, – відповіла я. – Сідай, братово, до столу. Вибач, пригостити тебе не маю чим.

Вона сіла. Дивилася на нашу хату, у якій ніколи не була, спинила погляд на Івасикові.

– Мені приснився мій чоловік – Миколай. Він прийшов до мене, погладив… – Вона замовкла на мить, тоді продовжила: – Прийшла попрощатися. Ти знаєш, поляки всі забираються з цієї землі, тож і ми виїжджаємо. Поїдемо до Вроцлава, а там буде видно. Тепер кожен буде жити на своєму, не буде більше за що різатися.