Ярослав Яріш - Сповідь з того світу

Тра-та-та-та-та, – враз загавкотів Іванів «дегтяр», косячи чекістів одного за одним. Вибухнула підірвана москалем граната… Усе стихло. Ні, не стихло: червоні кинулися на Івана вже з іншого боку. Господи, як же їх багато!

Він підхопив свого кулемета на руки, став на повний зріст і відкрив вогонь. Вони бігли на нього, та кулями їх враз розкидало в різні боки, вони стріляли в нього, та їхні кулі пролітали над самою головою, навіть не зачепивши, у нього кидали гранати, тільки вони чогось не долітали і рвалися на півдорозі. Він же стояв і кидав у чекістів вогнем, доки не скінчилися набої. Раптом стало тихо. Кулемет димів, диск крутився холостими оборотами. Дим від палаючої хати потроху розсіявся – і повстанець побачив побитих ворогів. Один із них, поранений, усе ще ішов на нього, стискаючи в руках саперну лопатку. Тримаючи в руках свого «Дегтярьова», Іван ним оперіщив чекіста по голові, так що той впав і встати більше не міг.

Іван поглянув на небо – його не було видно, тільки чорний дим плив над селом. Хтось торкнувся плеча – свій.

– Відходимо.

Час прориватися настав о 15-й годинні. Відступали шляхом на Грімно. Якщо на Смикові у них втрат не було – лише троє легко поранені, то при відступі полягло чимало. Та все одно вони прорвалися, вирвалися з тяжкими боями із рук окупантів…

Відступ сотні прикривало троє стрільців, що залягли під містком край дороги. Серед них був Іван, що далі гаратав зі свого кулемета. Раптом по дорозі рвонула ворожа танкетка, поливаючи все навкруги вогнем. Один з Іванових товаришів – Орест Вільховий, на псевдо Циган, – схопився за свій ПТР, але згадав, що набої скінчилися.

– Сидіть тут, я зараз.

Узявши у руки в’язку гранат, Циган поліз просто до танкетки. Раз – і вона гахнула, зупинилася, а кулемети її позамовкали назавжди. Тато Цигана був директором школи. Як же він плакав, коли карателі привезли тіло його сина, замотане у коц…

Над полем бою знову з’явився винищувач, густо поливаючи вогнем повстанців, що відступали. Дісталося й Івану: його кулемет затих. Поруч із ним лежали товариші, похиливши додолу свої голови. Посміхалися. Тепер їм червоні кати нічого не могли заподіяти, не страшні були ні облави, ні допити, ні тюрми, ні сибіри…

Тільки і того разу Іван не помер – його лише поранило. Він заліз під трупи своїх товаришів – і вони прикрили його…

Хати розгоралися. Бій перекотився далі: більшовики усе ще намагалися наздогнати, оточити і знищити повстанців. У селі лишилося кілька десятків карателів, що мали добити тяжкопоранених. До Івана підійшло троє. Вони якраз стали над Іваном та його побратимами. У Івана був пістоль, а до нього остання куля. Він спробував зарядити, але куля ковзнула по задубілих пальцях й упала в сніг. Іван застиг.

– Пахоже, гатови, – сказав один і заходився з усіх трьох знімати чоботи.

– Может, кармани обшаріть? – запропонував другий.

– Ані пустиє. Кромі вшей, у ніх нєт нічєво. Ета ж нє бандіти какіє-то. За Украіну ваюют, самастійную.

Вони так і пішли далі. Іван виліз з-під трупів і поповз босий до якогось двору, сховався у стодолі. Тим часом пожежа розгоралася. Перекинулося полум’я і на стодолу, заповнюючи її їдучим димом. Невдовзі зайнявся хлів і заготоване сіно. Іван вибрався чимдуж звідти: навколо все горіло, спека була мов у пеклі. Не довго думаючи – скочив у студню.

Тим часом Марія ходила по згарищу, почорніла від диму, крові та безнадії і все оглядала тіла мертвих людей. Декотрих, обгорілих, і впізнати було годі. Його, Івана, між ними не було. Прокляті часи… Колись-то хоч міг їй посміхнутися на прощання, мовити слово останнє… Тепер же Марія навіть до тіла коханого доторкнутися не зможе, бо воно згоріло і чорним попелом розлетілося по білому полі. Опустивши голову, жінка пошкандибала геть, не можучи вже ні думати, ні говорити, ні навіть плакати.

Івана ж тоді вогонь не вбив. Ні вода, ні куля, ні лютий мороз. Він виліз. Навколо все було спалене, навіть дерев’яна цямрина криниці. Москалів уже не було. Ставши босими ногами на сніг, Іван пішов – йому треба було вибиратися з того пекла, він мусив жити.

Минув іще час.

Війна тривала, а мій чоловік усе воював і воював, показуючись до хати все рідше й рідше. Ми тільки чули, що то тут, то там відбулася сутичка повстанців з чекістами. Я молилася, просила в Господа здоров’я і сили для свого чоловіка. Аби він тільки не зламався, аби вистояв, вижив. Нам би потерпіти іще трохи, зовсім трішечки. Я знала, що мій чоловік завше йде першим. Він навчився воювати, тому з холодною головою постійно б’ється у перших рядах і береться за найскладніші завдання. Кидаючи виклик смерті, він завжди виходить сухим із води. Скільки ж то вже товаришів загинуло у нерівних боях, скільки повстанців зламалося і пішло до червоних з повинною… Ми ж трималися, терпіли. Я знала, що невдовзі до мене прийдуть мої ангели Михайло з Гаврилом і скажуть, що все, кінець, що ми вистояли і перемогли Смерть. Так, ми примусимо кістляву старуху з косою поважати нас, а тоді і Доля нам посміхнеться!