Тарас Орлик - Данило Галицький

Отримавши своє, він сухо попрощався і залишив спільну опочивальню.

На ранок Марійона з тривогою заглядала в обличчя чоловіка, позбавлене будь-якого виразу. Він поснідав з нею сиром, попив молока і поїхав у своїх справах. Нових спільних сніданків не було. Ночей теж. Марійона написала відчайдушного листа батькові, благаючи забрати її з Русі, проте не надіслала його. Вона встигла покохати Данила так, як не любила ніколи і нікого раніше. Його відчуженість розривала їй серце. Вона не розуміла причини такого холодного ставлення. Чим вона не догодила своєму чоловікові, своєму пану? Чому він більше не дивиться на неї з колишнім захопленням? Як міг він відкинути її витончені ласки?

Відповідей на ці запитання не було. Марнуючи час, литовська принцеса годинами бродила по двору і кімнатах, вишивала або просто спостерігала за цими дивними руськими, багато звичаїв яких були їй вдивовижу.

У всіх будівлях, у княжому палаці вікна були невеликі, а двері низькі. Віконниці, лиштви та схили дахів прикрашали різьблені зображення сонця, квітів і дивовижних птахів з людськими обличчями, ніби на Русі проживали язичники, які не знають хреста. І все ж таки люди тут були дуже побожні, постійно хрестилися і передні кути їхніх хат займали ікони. Дивувала велика кількість дерев’яного посуду замість глиняного або скляного, до якого звикла Марійона на батьківщині. З дерева, втім, вирізували майже всі предмети побуту. Навіть у розкішних, за тутешніми мірками, хоромах князя було не так вже й багато кованих або ліплених виробів.

Вирушаючи в далекі краї, Марійона побоювалася, що побачить тут нескінченне пияцтво, бруд, дикість, безбожництво, але невдовзі переконалася, що чутки про Русь анітрохи не відповідають дійсності. Їй пояснили, що занепад моралі відбувся лише на землях, захоплених Ордою. Там запозичують варварські звичаї, валяються в багнюці разом зі свинями, виспівують хором частівки-матюки, відмовляються від щоденного миття і носять завошивлений одяг доти, поки він не розвалюється, зотліваючи просто на тілах.

– Самі нечисті, і погань навколо себе плодять, – сказав Марійоні Вишгородський, з яким вона спілкувалася для того, щоб краще освоїти руську мову. – Але ж недавно ще були такі ж, як ми. Проте тепер усе змінилося. Навіть говір на сході іншим стає. Слова тартарські, як бур’яни, проростають.

Вишгородський міг годинами міркувати про різні цікаві речі, але він був постійно зайнятий, супроводжуючи князя в роз’їздах. Найближчими знайомими нової княгині стали каліка Никодим і його вірна супутниця Степанида. Люди вони були прості, незнатні й небагаті, проте Марійона не могла не позаздрити їхнім стосункам. Німота Никодима не заважала цим двом спілкуватися. Вони розуміли одне одного без слів. До того ж Степанида була навчена грамоти й досить жваво переписувала начисто ті каракулі, які її товаришок виводив безпальчими руками.

– Що сталося з тобою? – запитала Марійона, заглянувши за звичаєм у бібліотеку.

Никодим подивився на Степаниду, а та відповіла:

– Бояри постаралися. Колишню княгиню отруїли і чоловіка твого згубити хотіли. Никодим вивів їх на чисту воду, ось вони і помстилися.

– Їх стратили?

– Не всіх.

– Даремно, – сказала Марійона, яка добре пам’ятала, як її батько розправлявся з вельможами, що влаштовували змови. – Ті, хто поруч із троном, більш небезпечні, ніж далекі вороги. У них завжди кинджал за пазухою напоготові.

Никодим кивнув, уважно дивлячись на неї.

– У цьому ми з тобою згідні, – сказала Степанида, – та ось чоловік твій при своїй думці залишається. Спробуй переконати його. Занадто він боярам довіряє, а ті знову по кутках перешіптуються, немов таргани. Тільки б нового лиха не сталося.

Марійона стенула плечима:

– Та хіба Данило мене послухає? Він мене на ради не бере, поруч із собою не садовить.

Степанида сплеснула руками:

– Та хто ж із чоловіком прилюдно про справи говорить? Ти ночі дочекайся, а тоді в темряві й тиші потрібні слова на вушко шепочи. Так воно чутніше буде.

Марійона відчула, як червоніє. Не розповідати ж сторонній бабі про свою біду! Уночі, на вушко!.. Це звучало як насмішка. Княгиня вже й забула, коли Данило її торкався востаннє. Якось вона перехопила його гидливий погляд і зрозуміла, у чому річ. Йому не подобалося, що вона плямиста. Кляте ластовиння!

– Займайтеся тут, – буркнула Марійона, збираючись покинути бібліотеку. – Справи в мене.

– Стривай. – Степанида потягнулася, щоб утримати її, але вчасно відсмикнула руку. – Щось тебе непокоїть, чи не так? Ти скажи, легше стане. – Вона моргнула Никодиму, показуючи на двері. – Тобі ж, мабуть, і поговорити ні з ким щиро. Одна як перст. Пощо не взяла із собою рідних або служниць колишніх? Зі своїми-то легше буде.