Тарас Орлик - Данило Галицький

– Усе давно розсипалося, – заперечив князь, кривлячись, ніби не солодке їв, а гірке. – Київ, Володимир, Псков, Новгород… Усі самі по собі.

– Так збирати, збирати воєдино треба!

– І разом із ними по-тартарськи говорити? Ні вже, святий отче, ми краще відокремимося, ніж під Батиєву дудку танцювати спільно. Мені такий хоровод противний.

– Згадай, Даниїле, як Христос учив, – сказав Кирило. – Богу Богове, а цісарю цісареве. Інші князі данину Орді платять, зате віри істинної дотримуються. Під покровом Грецької церкви.

– Грецька, Римська… – Данило знизав плечима. – Бог же один.

– Один-то один, та не всі йому правильно моляться…

Розмова на цю тему могла затягнутися надовго, а князь уже втомився від безпредметного спору. Час від часу йому доводилося стискувати щелепи, щоб не образити митрополита позіханням.

– Не турбуйся, владико… – Данило навмисне використовував це звернення, щоб полестити співрозмовникові. – Рим більше мене не приваблює. Відмовився Інокентій від хрестового походу. Жодної допомоги від нього не було і не буде.

– Ось і добре, – сказав Кирило голосом не менш солодким, ніж мед, яким він пригощався. – Отже, відмовиш Папі?

Замість того щоб дати пряму відповідь, Данило вдався до улюбленого виверту церковників: пустився в міркування на зовсім іншу тему.

– Нам без підтримки із заходу не вистояти. І ось я думаю, владико, чи угодний небесам шлюб, укладений не так по любові, як із розрахунку?

– Не зрозумів, – зізнався спантеличений митрополит.

– Надумав я Лева одружити з дочкою короля Бели, – пояснив свою думку Данило. – Ми вже їздили на оглядини, проте не доїхали… – Спогади відбилися на його обличчі тінню. – Нині король лист надіслав, запитує, коли ж молодих зведемо. Лев упирається: не хочу, мовляв, одружуватися з угорською принцесою, у нас дівчата гарніші! Ось я і сумніваюся, чи правильно роблю?

Митрополит Кирило, незважаючи на простецьку зовнішність – відтягнуті донизу водянисті очі, кирпатий ніс, розпливчасті губи – був непростим. Він теж намагався розмову спрямувати в те русло, яке йому було зручніше. Витираючи рушником вуса і бороду, він сказав:

– Богу угодно, щоб батьки за дітей вирішували, з ким одружуватися, за кого заміж віддавати.

– Благословляєш, значить?

Кирило хитро примружився:

– Це залежить від того, яким обрядом сина вінчати станеш. Дружині належить в чоловікову віру переходити, а не навпаки. Що скажеш?

Данило усміхнувся.

– Умієш ти свого добиватися, святий отче.

– То не я, – відповів Кирило, усміхаючись в бороду. – То Господь через мене діє. Я лише знаряддя в руках Його, смиренне і покірливе. То яким обрядом вінчати Лева будеш?

– Нашим, – відповів Данило серйозно. – Православним.

– Ну і в добру путь. – Кирило перехрестив його.

Більше вони не розмовляли про церкви і віру, але зрозуміли один одного без слів. Відразу після відбуття митрополита в Грецію Данило покликав до себе сина і велів готуватися до поїздки в Угорщину.

На цей раз супроводжував їх такий великий загін, немов їхали вони не на заручини, а на війну. Окрім того, на кордоні з Угорщиною зустріли їх важкі лицарі на могутніх конях, накритих однаковими чорно-червоними покривалами. Вони супроводили гостей до Будайського замку, всередині якого містився не тільки палац, а й невелике місто з червоними черепичними дахами, храмами, вузькими вуличками і ринковою площею.

– Облогу сподівається витримати Бела, – прошепотів Данило синові. – Але не дуже, раз доньку за тебе віддати квапиться. – Породичатися хоче.

Лев покосився на споруджувані кам’яні стіни, що дуже відрізнялися від земляних валів із тинами, і сказав:

– Я про таке ж місто мрію, батьку. Ось велика сила!

– Буде в тебе місто, сину. Найкраще у всій Європі. Твоїм ім’ям назвемо.

Лев усміхнувся, але тут же насупився.

– Це ти говориш, щоб я одружуватися не відмовився.

– Несправедливі слова твої. Місто побудуємо. Але й одружитися треба. Цей союз нас підсилить дворазово. Бери приклад з Анни, сестри своєї. Пішла за Андрія Суздальського не з любові великої. Русь того потребує. Вона зараз вся в наших володіннях уміщується. Ми зберегти її зобов’язані.

Лев скривився досадливо, але промовчав. Це означало, що він уже погодився, хоч і бурчить. Данило непомітно перевів подих. Він до останньої хвилини не знав, як поведеться норовливий син. А раптом поверне коня і галопом додому? Тепер стало зрозуміло: не підведе. Дуже вчасно місто йому було обіцяне. І тут, в Будаї, Лев міг на власні очі побачити обриси своєї мрії.