Тарас Орлик - Данило Галицький

– Вершина гори цієї, – продовжував він, – нахилена на північ, а по схилах живуть різні народи. Із півдня сонце більше гріє, тому в тамтешніх краях і тепліше, і світліше, і люди смагляві.

– Схоже на правду, – погодився Данило. – Але одне незрозуміло мені. Що навколо прямокутника розміщується?

– Море-океан, князю.

– А за океаном що?

– Прозора стіна небесного зводу.

– А далі?

– Те лише Творцю відомо.

Деякий час Данило їхав мовчки, обмірковуючи почуте. Потім зізнався:

– Коли роздумую про це, то в мене ум за розум заходить. Пам’ятаю, у дитинстві ще осягнути силкувався: як далеко небеса пролягають? Лежу, бувало, на траві, дивлюся на зірки, а в самого голова паморочиться. І сон не йде, і моторошно стає. Розумієш, що всі ми ніби піщинки, навіть менші. Для чого ж тоді Господь створив нас? Спалахуємо, гаснемо, як іскорки.

Вишгородський хотів сказати що-небудь розумне, але нічого на думку не спало. У відомих йому книжках про це нічого не було. Траплялося і йому роздумувати про сенс життя людського, і тоді незрозуміла туга набігала. Неначе обдурять у чомусь, а в чому – не знаєш. Краще про такі речі не замислюватися.

Помітивши, що князь засумував, Вишгородський став веселити його всілякими смішними байками. Про бабу, яка в бочку за огірками полізла та так і застрягла задом догори. Про жадібних братів, які хитрого кума запросили спадок ділити. Про молодого чоловіка, що переплутав у темряві одні вуста дружини з іншими…

Данило реготав, перепитував:

– Вирішив, отже, що бородату йому підсунули? Ха-ха-ха! Ох, заморив!..

Посміюючись, під’їхали до броду. Тут князя нагнав сторожовий, повідомив, що чув позаду тупіт багатьох копит.

– Версти зо дві, – уточнив він, стримуючи запиленого коня.

– Лев наздоганяє, – сказав Данило. – Молодець Діонісій, угамував гуляку. Пий, а справу розумій. – Він махнув рукою. – Привал. Нащадкові моєму, напевно, відпочити захочеться після надмірностей. Обполоснімося, поп’ємо – і в дорогу. Уже недалеко.

Дружно роззувшись, люди полізли у воду остуджувати ноги, зіпрілі в чоботях. Дехто і до штанів роздягнувся, з насолодою плескаючись на мілині. Данило і Вишгородський залишилися на мілині, щоб не втрачати гідності. Там їх грабіжники і заскочили.

Було їх не менше ніж сотня: одні з боку Сваляви прискакали, решта в заростях на другому березі ховалися. П’ятьох дружинників посікли так швидко, що лише двоє спробували чинити опір, перш ніж упасти замертво. Не пощадили і беззбройних. Топтали кіньми, кололи, рубали.

– Зрада! – кричав Данило, люто перевертаючись у накинутих на нього сітях. – Діонісію! Сюди!

Він іще не зрозумів, що чужі люди за ним скакали навздогін. Усе вірив, що тисячник із дружиною настигне, відіб’є. Не наспів, не відбив. Довелося визнати поразку. Затих князь, у сітях заплутавшись, як велика, знесилена рибина. Поруч Вишгородський під тією ж сіткою лаявся, пута гриз, смикався з боку в бік.

– Досить, – сказав йому Данило. – Лежи тихо. Зараз викуп вимагати стануть.

Він помилився. Розбійники, з фізіономіями, забрудненими сажею і зеленню, щоб не впізнали, з полоненими навіть не заговорили. Відібрали зброю і залишалися в сідлах, на щось чекаючи.

Розгадка невдовзі настала. До броду під’їхали кілька нових вершників. Двоє з них приховували шати під темними плащами.

– Судач? – прошепотів Данило. – Андрій Гаврилович?

Це справді були бояри Доброслав і Андрій. Розплатившись із замурзаними грабіжниками, вони відпустили їх, а самі залишилися на березі з десятком своїх підручних. Судячи з вигляду і спорядження, то були не ратники, а слуги, озброєні хто сокирою, хто кривим тартарським мечем. Ні щитів, ні шоломів, ні кольчуг. Воно й зрозуміло: князівським указом під страхом смерті боярам заборонялося утримувати власні раті.

– Ви що ж робите, сучі діти! – закричав Данило, який мучився від того, що лежить, пошарпаний і безпорадний, біля ніг зрадників. – Розв’яжіть мене негайно! Ще не пізно покаятися!

– Ми не з повинною, князю, – нахабно заявив Андрій, зіскочивши з коня і наближаючись із мечем у руці. – Ми тут, щоб відплатити. Ти на всіх нас гнів Батия накликав, через тебе ось-ось смертовбивство почнеться і розорення. Ситі по горло твоїм правлінням божевільним.

Він замахнувся мечем, що хижо блиснув у променях заходу.

– Стривай, Андрію! – зупинив його Доброслав, теж спішившись. – Тут старші від тебе люди є. Спершу хай князь дізнається правду про княгиню свою. Повідай йому, як бігала до тебе ночами, кого любила, а кого ні.