Тарас Орлик - Данило Галицький

Погодившись, він дізнався, що її звуть Лолою і що пальці її вкрадливі й гарячі, тому що для точності пророкування ворожці знадобилося потримати його долоню у своїх руках. Він не дуже добре зрозумів, про що вона говорила. Точніше, зовсім не зрозумів. Якась далека дорога… щаслива зірка… тривога на серці… підступність, зрада. Усе це були порожні слова. Лев не вірив у пророцтва. Навколишній світ звузився, уміщуючи лише Лолу з її смоляними кучерями, напівголими грудьми, крихітними туфельками, що визирали з-під яскравої спідниці.

– Хочу тебе, – палко шепнув у її вухо з відвислою під вагою сережки мочкою. – Веди мене до себе. Я багатий, грошей дам.

– Покажи гроші, – зажадала Лола.

Лев сунув їй золоту монету в щілину між грудьми, вона засміялася, захитала головою:

– Мало, мало, я дорожчого варта, не скупися!

Коли золотих у корсет нападало вдосталь, Лола, сміючись і виблискуючи зубами, потягнула Лева на сінник харчевні, прихопивши із собою жбан молодого вина. Ратники, що супроводжували його, вмовляли пана одуматися, але домоглися лише того, що він пригрозив батогом обом.

Клята ворожка запаморочила йому голову! Уже він її м’яв, крутив, складав і розкладав! Спустошивши себе, відновлював сили за допомогою вина й тутешнього солоного сиру. На свій подив і гордість, Лев виявив, що здатний продовжувати в такому дусі скільки завгодно, особливо коли до Лоли приєдналася її подруга Маргарита, майже позбавлена грудей, проте наділена дзвінким, мелодійним голосом і яка знала безліч сороміцьких пісень.

Князь Данило, довідавшись про гулянку сина, хотів розгніватися, але тут же передумав. Лев був іще молодий, а в Унгварі на нього очікувала не дуже приємна несподіванка. Князь узяв його із собою, щоб представити королю Белі як нареченого його дочки, принцеси Констанції. Дівиця не відзначалася ні статурою, ні розумом, однак мала стати запорукою того, що відтепер угорський король припинить зазіхати на галицькі території. Розплачуватися за вигоду належало Леву.

– Нехай потішиться наостанок, – махнув рукою Данило. – До ночі наздожене, ми неспішно поїдемо. Ти, Діонісію, залишайся при княжичі з півтора десятками молодців. Мені і п’ятьох вистачить.

– Краще б навпаки, князю, – обережно заперечив тисячник. – У дорозі будь-що може статися.

– Тому й доручаю тобі охороняти Лева. Він хлопець гарячий, безтурботний, а у Сваляві цілий гурт дружків ворожки. Не дай Боже, захочуть обібрати хлопця.

– Мені теж залишитися? – запропонував Вишгородський. – Лев мене послухає.

Юрій Вишгородський тільки розміняв третій десяток, проте розсудливості й поважності йому було не позичати. Він знав мови, був начитаний, умів малювати фарбами і грати на різних інструментах, починаючи від пастушої сопілки і закінчуючи еллінською арфою. Князь наблизив його до себе, щоб синам за взірець був, та й сам не цурався товариства Вишгородського. Не хотів собі в тому зізнаватися, однак шукав заміну Никодиму, без якого розумним словом не було з ким перекинутися.

– Ти зі мною поїдеш, – розпорядився Данило.

– А ти, Діонісію, з Левом не дуже панькайся. Якщо через дві години не протверезіє, занурюй його у воду і силоміць на коня саджай. Буде комизитися – легенько вдарити дозволяю. Прочухається, зрозуміє.

На тому й розійшлися.

Дорога знайома була, накатана. Вилася межи гір, немов змія, то вгору піднімаючись, то в улоговини спускаючись. Двох ратників Данило попереду пустив, двох при собі держав, один у хвості тримався, назад поглядаючи. Вишгородський по ліву руку від князя слідував, розповідав йому всякі цікаві речі про устрій світу піднебесного. Ратники, тримаючись на чималій відстані, теж слухали, розуму набиралися.

– У «Шестидневі» Іоанна Булгаріна, – розмірковував Вишгородський, – ідеться про те, що не всі зірки, які бачить людське око, є справді зірками.

– Що ж це тоді світиться в небі? – здивувався Данило.

– Планети, князю. Начебто Земля наша, тільки населені вони іншими створіннями.

– Птоломей писав, що Земля наша – куля. Чи так це?

– Не може того бути, – усміхнувся Вишгородський. – Ще Косма Індікоплов назвав подібні ідеї єрессю. Сам поміркуй: у Святому Письмі чітко сказано, що на Друге пришестя ангели скличуть народи трубами від кінця світу до краю. Де ж у кулі кінець, де край? Навіть подумати смішно. Адже якщо Земля округлої форми, то й небо кругле, а це повна нісенітниця.

Підбадьорений поважним мовчанням пана, Вишгородський, посилаючись на Косму, змалював Землю як велетенський прямокутник, що поступово піднімається посередині.