Тарас Орлик - Данило Галицький

Данило дозвіл дав. Зустрів Никодима у своєму кабінеті, нещодавно обладнаному на європейський манер. Тут і рідкісні карти висіли на стінах, і опудало гігантської ящірки висіло під стелею, і справжній людський скелет стояв у шафі… але гість на всю цю пишність не звернув уваги. Він дивився на князя, як і ключниця Степанида, що явилася разом із ним.

Вона Никодиму і дружиною стала, і матір’ю, і товмачем. Жінки жаліли її або підсміювалися, але їй було байдуже. Може, уперше в житті в її душі розлилося ласкаве, тепле світло, що дарувало їй відчуття того постійного щастя, якого в неї раніше ніколи не було. А ще вона вчилася грамоти, і мудрі літери оживали для неї, складалися у знайомі й незнайомі слова, потім у цілі речення. У цьому їй дуже допоміг Юрій Вишгородський. Тих звуків, які був здатний вимовляти Никодим, бракувало для пояснення абетки.

Перше слово, яке прочитала Степанида, було «Бог».

Його ж вона першим і написала самостійно.

У полотняній сумці, з якою вона не розлучалася, завжди вистачало надертого лубу і вугілля. За їх допомогою і спілкувалися. Никодим обхопить вугілля безпалими долонями і виводить літери. Степанида читає та у звуки переводить. Поступово примудрилися обходитися без письма. Він мукає, вона вгадує. Помилялася рідко. Вони ніби в одне ціле поступово зливалися, розуміли одне одного без слів.

– Никодим вітається з тобою, великий князю, і просить не картати себе за те, що було, – сказала Степанида і низько вклонилася. – Запитує, чи дуже важко тобі його бачити? Якщо так, то він… то ми з Никодимом покинемо твій палац без жалю і докору.

– И! И! И! – промимрив Никодим, розвівши руки.

– Світ великий, – перевела Степанида і додала від себе: – Усім місця стане.

Данило відчув, як у горлі розбухає гарячий клубок, а в очах закипають такі ж гарячі сльози. Щоб голос не здригнувся зрадницьки, він пройшовся по кімнаті із закладеними за спину руками, потім сказав:

– Ось що, Никодиме. Якби я був не князь, то став би на коліна і вибачення попросив…

Никодим заперечливо замукав. Данило звів руку, закликаючи мовчати і слухати.

– Встав би на коліна, – продовжував він розмірено і чітко, – але мені не можна. Соромитися своїх вчинків можна, а показувати це – ні. Відповідь тримати буду перед Усевишнім, коли покличе. Доти я сам собі суддя…

«І кат», – подумав він, проте вголос цього не вимовив, а сказав так:

– Ти залишайся, писарю. Я бачу, у тебе нові руки виросли. – Він повернувся, кивнувши на Степаниду. – Займайся, як раніше займався. Книги перебирай, пиши літопис. Та хоча б у голові, якщо писати не вдасться.

– О, у, а, – сказав Никодим.

– Він каже, що вийде, – переклала Степанида.

Данило кивнув:

– Я зрозумів. І я радий цьому. – Уперше за весь цей час він подивився писареві в очі, прямо і невідривно. – Тепер мені легше буде.

– Мені теж, – відповів на це Никодим.

Не словами, а як умів. Але цього було досить.

Відвівши погляд, князь Данило Галицький швидкими кроками вийшов з кімнати.

Перше, на чому наголосив митрополит Кирило, зустрівшись із князем Данилом після тривалої розлуки, це: «Господи, постарів же як!»

Вони майже не спілкувалися відтоді, як у Галичі побували папські легати. Тоді, у запеклих суперечках, Данило доводив, що об’єднання церков дозволить намертво прирости до Риму, а вже він-то Русь не дозволить образити. Кирило сердився, доводив зворотне, закликав зберегти православну віру, яку вважав єдино можливою. Так і розсварилися. Відтоді Данило і сам змінив ставлення до Інокентія, розкусив його хитру політику. І все ж гордість не дозволяла йому закли´кати митрополита до себе й визнати помилку. Так і розійшлися їхні шляхи. Кирило наважився приїхати, коли дізнався, що Папа до князя чергового легата посилає, прусського архієпископа Альберта. Знову, значить, переконуватиме князя урочисто відректися від схизми та присягнути Римській церкві, скоритися її владі.

Про це і завів Кирило розмову, коли вони розташувалися на великій терасі під вечірнім небокраєм, одна половина якого вже була охоплена густою нічною синявою, а друга все ще палала західним багрянцем. Пили липовий відвар, пригощалися бурштиновим медом, що спливав зі стільників.

– Даниїле, – почав митрополит, переінакшуючи ім’я князя на біблійний манер, – я приїхав, щоб нагадати тобі: тільки одна віра об’єднає Русь. Вона ніби стрижень, на який нанизані князівства. Прибери – усе розсиплеться.