Тарас Орлик - Данило Галицький

Труну опустили в землю. Труну засипали землею. На земляній могилі поставили хрест дерев’яний, подібний до того, на якому Спасителя розіп’яли. Але Спаситель воскрес, а простим смертним цього було не дано.

Прогнавши слуг, Данило дотемна їздив верхи наодинці по бездоріжжю навколо Холма. Чорний плащ вився за ним. Чорна тінь мчала поруч, плутаючись у копитах коня. Чорні ворони похмуро стежили за ним. Чорно було на душі Данила, яка немов перетворилася на могилу.

Подумки він намагався побачити себе збоку… ні, не збоку, а зверху, із-понад хмар. Очима Того, хто невидимий, але бачить усіх і все. Ось він, князь Данило, подібний до комахи, що повзе по землі, нікчемний, маленький, слабкий. Веде війни, укладає союзи, поповнює скарбницю і власні скрині набиває, кохає, страждає, їсть, п’є, спить. І що? Підсумок який? Глиняний пагорб над зотлілим прахом? Це все, що залишає по собі людина?

«Ні, – сказав собі Данило, машинально змушуючи коня стрибати через повалені стовбури і ями, вивернуті віковим корінням. – Мені Бог дав владу, щоб я батьківщину свого народу зберіг. Це найголовніше. Господь підніс мене, але й з мене більше спитає. Не маю права я згинатися під ударами долі. На мене люди дивляться. Для них я приклад. І не маю права показувати слабке місце. Залізним повинен бути. Уся сила Русі зараз в мені зійшлася. Усі надії і очікування».

Натягнувши віжки, Данило розвернув утомленого коня й поскакав назад.

Холмська темниця перебувала під південною дозірною баштою і йшла в землю так глибоко, що кам’яні стіни тут були завжди вологі й холодні, як жаб’яча шкіра. Спускаючись крутими сходами, Данило почув нелюдський крик. По його шкірі побігли мурашки, але зовні він не здригнувся. Увійшов у низьке приміщення, освітлене вогнем у горні та парою смоляних факелів на стіні. Крізь димовий гар пробивалися запахи кислого поту і випорожнень.

Никодим, піднятий на диби, подивився на Данила величезними чорними очницями, у яких лише вгадувалися очі. Його вивернуті назад і вгору руки були неприродно довгими; ноги торкалися підлоги кінчиками великих пальців.

– Що ж ти? – запитав Данило. – Чим тобі дружина моя перешкодила? Чи зі мною рахунки хотів звести? Що я тобі поганого зробив?

Никодим мовчав, дивлячись на князя з невимовною мукою. Борода в нього обгоріла, губи запеклися, перетворившись на одну суцільну болячку.

– Він не зможе тобі відповісти, великий князю, – виступив вперед кат у шкіряному фартуху, обгорненому навколо волохатого, м’язистого тіла.

– Чому? – запитав Данило, не удостоївши його погляду.

– Язика собі відкусив, поганець. – Кат із силою трусонув в’язня, що висів, від чого той закричав, пускаючи з рота червону слину. – Ну? Відкусив собі язика, тебе запитують? Дивись, станеш заперечувати, я тебе ще не так кричати змушу.

Никодим, не зводячи з князя почорнілих очей, забарився трохи, перш ніж кивнути.

Якби не біль утрати, якби не тяжке похмілля, то Данилові вистачило б цих кількох секунд, щоб розпізнати правду в спрямованому на нього погляді. Але цього не сталося.

– Навіщо відкусив? – побажав знати Данило.

– А щоб простіше було опиратися і відмовчуватися, – пояснив кат, поплескавши Никодима по липкому, сплутаному волоссю. – Слово – воно ж не горобець, а жити кожному хочеться. Навіть у моїй, хе-хе, майстерні.

– Багато говориш.

– Прошу пробачити дурня необтесаного.

Кат схилився в поклоні. Його безформна тінь на стіні повторила цей рух.

Відблиски вогню спалахували і гаснули в очах Данила, що з огидою дивився на колишнього писаря.

– Говорити душогуб не може?

Кат похитав головою, перехопленою обручем, на ковальський манер.

– Ніяк не може, великий князю.

– Ну і нехай не говорить, – сказав Данило. – Нехай криком кричить день і ніч. – Він заплющив очі, уявляючи собі обличчя Анни, і додав: – А померти йому не давай, поки я не дозволю.

– Буде виконано.

Кат іще раз поклонився. Данило вийшов. Никодим заридав хрипко, кривлячи страшний порожній рот.

Через кілька днів після похорону Данило покинув Холм. Тут усе нагадувало йому про те, що Анни більше немає поруч. Але, влаштувавшись у Галичі, він навіть не дивився в бік того будинку, де, як йому сказали, вона померла. Маєток боярина Андрія Гавриловича, що містився у сусідстві, зберігав свою страшну правду. Часом, наткнувшись на нього поглядом, Данило відчував тяжкість на серці, однак списував це на своє невдоволення боярами.