Тарас Орлик - Данило Галицький

Він усе ще не оговтався від страху за власну шкуру і щосили намагався догодити спільникам. «Ось, із ким ти зв’язалася, – сказала собі Анна. – Дивись, на яку нікчему Данила поміняла».

Вона заплакала. Її звільнили від кляпа, стали питати, чи не князь підіслав.

– Та що ви, що ви! – знову заметушився, замахав руками Андрій. – Вона до мене, як кішка за сметаною внадилася. Дурна баба. Одним місцем здатна думати. Причинним.

– А ось ми зараз з’ясуємо, – пообіцяв із загрозою рудий Молибог, закочуючи рукави і наближаючись до зв’язаної полонянки.

Анна перестала плакати, з ненавистю дивлячись у його жовті, вовчі очі.

– Не бий її, – розпорядився Доброслав. – Не можна, щоб на покійниці синці залишилися.

– Покійниця? – стрепенувся старий Мирослав. – Та ви що, браття? Схаменіться! Не бувати цьому.

– Сам одумайся, – злісно сказав Доброслав. – Адже знаєш, що з усіма нами зроблять, якщо правду буде викрито. Маєток відберуть, сім’ї по світу пустять, усім знесуть голови. Не можеш дивитися – іди, старий. А втручатися не смій!

Він сковирнув яхонт на персні, висипав звідти кілька білих зерняток у порожню чашу, хлюпнув вина. Владно подивився на побілілого Андрія:

– Бери. Твоя помилка – тобі й виправляти. Умов княгиню випити. Так для всіх краще буде.

Прийнявши чашу, Андрій нерішуче потоптався на місці:

– Що потім, Доброславе? Як пояснимо, чому її в мене знайшли?

«Кажуть про мене, як про мертву, – подумала Анна. – Не попрощатися мені з вами, діточки, не покаятися перед тобою, Даниле. Пробач, якщо зможеш!»

Тим часом Доброслав говорив як про вирішену справу, просту і буденну.

– Княгиня потайки прийшла? Потайки і виведи. Залиш біля будинку сестри, на задвірках. З нею від отрути правець станеться. Уже нічого не скаже, а до заходу віддасть Богу душу. Хвороба смертельна напала. Кров згустилася, перестала текти по жилах. – Доброслав підштовхнув Андрія до Анни. – Сміливіше, хлопче. Зумів нашкодити – зумій прибрати.

– А якщо вона того… отямиться? – подав голос Спиридон, смикаючи себе за зовсім м’яку, ще пухнасту бороду.

– Отрута надійна, не раз випробувана, – заспокоїв його Доброслав. – Я із цим заповітним перснем ніколи не розлучаюся. Корисна штука.

– Пригадую, твій старший брат торік від правця простяг ноги, – бовкнув Кіндрат Федорович, який, поки інші вирішували долю бранки, з’їв наодинці цілий пиріг з маком.

– Я ж тебе не питаю, чому дружина твоя раптом повіситися надумала! – розлютувався Доброслав.

– Досить лаятися, браття! – гримнув Мирослав, пристукнувши важкою патерицею. Не час і не місце.

– Тебе ж начебто відпустили, – повернувся до нього Ратобор. – Чому не пішов?

– Спільна справа – спільний гріх. Будемо разом кров’ю пов’язані.

– Крові не буде, – запевнив його Доброслав. – Розпочинай, Андрію.

Мирослав винувато глянув на Анну, не помічаючи, як каламутна стареча сльоза стікає по його щоці. Вона подивилася на коханця, що наближався. Брови й повіки його безперестанку сіпалися, але руки, що тримали чашу, не тремтіли. А ще Анна помітила, що губ у нього не стало зовсім – зрівнялися з кольором блідого обличчя. «Я ще жива, а він помер уже», – осінило її. Усе раптом зробилося чітким, як сонячного ранку, коли відчиниш вікно і охопиш поглядом весь світ. Страх зник.

– Давай, Андрію, – спокійно, майже лагідно мовила Анна. – Я вип’ю.

Він усміхнувся жалюгідною, розгубленою усмішкою і підніс до її губ чашу.

– Прощай, – сказала вона. – Усі прощайте.

Трохи вина пролилося мимо її мляво розтуленого рота: усе-таки руки в Андрія здригнулися.

Данило повернувся на четверту добу, провівши в сідлі всю ніч і весь день. Вороного коня загнав до смерті, іншого, змінного, роздер шпорами так, що конюхи тільки головами хитали.

– Анно! – скрикнув. – Анничко! Серденько моє! Сонечко ненаглядне!

Припав до мертвого тіла, не помічаючи важкого духу, що скупчився в каплиці. Там було безліч квітів польових, м’яти, полину, але смерть переборювала все живе. Так було завжди.

Сини і дочки обступили князя, заговорили тихо, умовляючи; їм було легше вже, вони своє відплакали. Поки сумували всі разом, далекі родичі і бояри, що стояли біля стін, зберігали гробове мовчання. Хіба хто-небудь схлипне або висякається в рукав. Та ще немовля десь неподалік надривалося, не вгамувати. Грудей, видко, вимагало. Жити хотіло. І від крику його присутність смерті відчувалася ще гостріше.

Данило підвівся, повів навколо червоними очима, що нічого не бачили: