Тарас Орлик - Данило Галицький

Їй же Андрій був милий, як і раніше. Коли він пішов, бо мав невідкладні справи, Анна запідозрила, що в будинку ховається інша жінка. Вирішивши перевірити свою здогадку, вона накинула лляну сорочку на голе тіло і, обережно ступаючи босими ногами по мостинах, залишила опочивальню, щоб перетнути ще одну кімнату і наблизитися до грубих дверей у коридор, що розділяють будинок на дві половини.

Глянувши в щілинку, вона побачила двох кремезних молодців, поставлених охороняти наступні двері, що ведуть до їдальні. Вони неголосно перемовлялися. До вух Анни чітко долинуло: «Недовго тепер Данилу правити залишилося. Будуть скидати його».

Княгиня зовсім забула про початкову мету свого походу. Озирнувшись, вона побачила приставні сходи, що ведуть на горище. Серце в грудях билося тривожно і сильно. Не довго думаючи, Анна полізла нагору, крадькома пробралася всередину горища, відшукала там іще один люк, підняла його із зусиллям, просунула в щілину жердину, щоб не зачинився.

– Погань якась зі стелі сиплеться, – поскаржився чоловічий голос внизу. – Просто в чашу. Ось тобі й попив кваску.

Анна обмерла і завмерла. Вона відчувала – нутром, шкірою – погляди, спрямовані вгору.

– Будинок старий, – відповів голос Андрія. – Лагодити час, та все руки не доходять. Гей, Макарку! Заміни боярину чашу.

Стоячи рачки, Анна припала щокою до дощок, щоб заглянути в щілину. У порівнянні з темним горищем там було дуже світло і сонячно. Хто сидів за столом – дізнатися не вдалося: ближні сиділи до Анни спиною, а в тих, хто був подалі, вона бачила тільки руки. Чиїсь пальці з довгими коричневими нігтями кришили на скатертину білий хліб, виліплюючи колобки з м’якушки. Інша пара рук обхопила миску з холодником, час від часу підносячи її до невидимої голови. Чиясь сива борода спускалася до пояса.

Усього за столом сиділо дванадцять чоловіків. Їжі було мало, міцних напоїв Анна не помітила зовсім. Це свідчило про те, що розмова велася дуже серйозна. Про Данила? Невже бояри і справді щось проти нього задумали?

«А я віддаюся одному з них, – жахнулася Анна. – Лягаю з ворогом чоловіка оголена, пещу його, нашіптую ласкаві слова…»

Знадобилося зовсім небагато часу, щоб переконатися в правильності своєї здогадки. Бояри справді обговорювали Данила. Готуючись обороняти свою землю, він ішов поперек їхній волі. Вони хотіли бачити хана Батия своїм покровителем, а не ворогом. Їх пригнічували витрати на будівництво нових фортець і створення великого війська.

– Потрібно в Орду їхати, Батия попереджати, – сказав боярин із широкою лисиною, блискучою і гладкою. – Він швидко вкоротить життя князю.

– Навіщо ми ханові, якщо не можемо з однією людиною впоратися? – багатозначно запитав чоловік із темними нігтями.

– Так ти, Доброславе, пропонуєш…

Питання обірвалося, так і не прозвучавши до кінця.

– Саме так, – усміхнувся Доброслав. – Давно пора.

– Пам’ятаєте, що я вам казав, брати? – вступив у розмову Андрій. – Не треба було до печенігів звертатися. Тільки гроші даром витратили. А ось якби ми ще тоді, на раді…

Анна чітко побачила, як білі пещені руки коханця показують, нібито душать когось. Ті самі руки, яким вона підставляла свої найпотаємніші місця… які, бувало, цілувала в хвилини особливої подяки.

Андрій збирався вбити Данила! Усі ці мужі, які зібралися за столом, готували змову. Бігти! Швидше попередити чоловіка!

Анна не замислювалася про те, як пояснюватиме Данилові причину свого перебування в Андрієвому маєтку. Зараз це не мало значення. Тільки життя чоловіка і майбутнє його князівства!

Відповзаючи від люка, Анна знову порушила шар сміття і пилу на підлозі, тому що внизу вилаялися:

– Чорт знає, що таке! Знову зі стелі сиплеться!

Анна скам’яніла, перетворившись на статую.

– Може, кішка? – невпевнено сказав хтось.

– Треба подивитися, – запропонував інший.

– Та нічого там дивитися, – сказав Андрій. – У будинку всі свої, сторонніх немає …

До кінця фрази його безтурботний тон змінився. Анна зрозуміла, що він згадав про неї. Треба якомога швидше повернутися в опочивальню, поки туди нікого не послали.

Пригинаючись і балансуючи, Анна стала пробиралася через горище, розрізане косими променями світла. Пил, що здіймався від її ніг, ще довго стояв у повітрі, виблискуючи на сонці.

Унизу пролунав тупіт ніг, десь скрикнули (Анна вирішила, що голос належить Завиді), щось упустили похапцем.

Заглянувши в другий люк, Анна відскочила. Просто під нею стояли, задерши голови, Андрій і ще двоє бояр.