Тарас Орлик - Данило Галицький

Відчуття постійної небезпеки загострювало почуття. Та ще весняне цвітіння було в розпалі. Кров закипала, тіло зробилося молодим, легким і жадібним до пестощів. Слова Степаниди про серце забулися. Своєю забороненою любов’ю Анна немов намагалася відсунути старість, що насувалася. Вона здогадувалася, що Андрій – її перший і останній коханець на стороні.

Степанида, стурбована тим, що чутки про нічні гуляння княгині дійдуть до князя, зважилася поговорити про це з Никодимом. Вони рідко бачилися відтоді, як прийшли на службу. Але вона знала, що Данило наблизив до себе її колишнього товариша по поневіряннях. Пам’ятала Степанида також, який розумний і начитаний Никодим. Не може бути, щоб така вчена людина не знайшла виходу.

Обов’язково що-небудь придумає. З цією думкою Степанида вирушила до Никодима.

Князь виділив в його розпорядження цілу прибудову, де мав намір розмістити бібліотеку в італійському стилі. Уже багато книг і сувоїв було завезено сюди, так що весь вільний час Никодим присвячував їх вивченню. Вікна були замалі, світла в приміщенні було небагато, тому вдень і вночі тут доводилося працювати при свічках або трісках. Це створювало атмосферу таємничості. Увійшовши, Степанида чомусь сторопіла.

Але Никодим зустрів її радо, узяв за руку, посадив за стіл, із гордістю показав на недописану сторінку:

– Ось, дивись, літопис князівства Галицького пишу. Бачиш, як заголовні букви виводити навчився? Не гірше від справжнього художника.

– Так, гарно, – погодилася Степанида, удаючи, що милується буквами.

Грамоти вона навчена не була, а тому будь-якою писаниною цікавилася не дуже.

– Але ти ж не за цим з’явилася? – Никодим очікувально заглянув їй в очі. – У тебе щось сталося?

– Не в мене, – зітхнула Степанида.

– Що ж, розповідай.

Никодим сів зручніше, даючи зрозуміти, що готовий уважно слухати. Пом’явшись, Степанида повідала йому про свою головну тривогу. Він схопився, схвильовано заходив по кімнаті, примовляючи:

– Ой, лихо, лихо!

– Сама знаю, що лихо, – сказала Степанида, повертаючи голову, щоб не випускати його з поля зору. – Ти порадь щось. Як княгиню від ласолюба відлучити? Ти ж людина досвідчена.

Раптом Никодим почервонів так, що це було помітно навіть у сутінках приміщення.

– Немає в мене жодного досвіду в цих справах, – зізнався він.

– Ти що?! – Степанида схопилася пальцями за щоки, наче почула щось жахливе.

– Так вийшло. – Никодим розвів руками. – Мене ще хлоп’ям в монастир віддали. Потім писати вчився, науками різними займався. Не до жінок було. Так і звик.

– Так ти в нас нецілований? Хочеться ж, мабуть?

– Я божий чоловік. На грішне не ласий.

Степанида недовірливо примружилася. Вона вже й забула, навіщо прийшла. Зізнання Никодима в цнотливості цілком захопило її думки. Але він вважав за краще повернутися до початкової теми.

– Не знаю як, але ти мусиш зробити все, щоб ніхто зі слуг і словом не прохопився, – сказав він Степаниді. – Від цього може бути велика шкода не тільки подружжю князівському, а й усій нашій землі.

– Як це? – не повірила вона.

– Якщо почують інші правителі, що про Данила нашого подумають? Е, скажуть, не може з дружиною впоратися, так як же державою править? Слабкий князь Данило, нічого з ним рахуватися.

– Але ж і правильно, – погодилася Степанида, пригнічено хитаючи головою.

– Я й кажу. Ох, Анно, Анно, що ж ти коїш!

– Я говорила з нею, Никодиме. Просила за розум узятися. Мені здалося, вона до моїх слів прислухалася. А потім знову за старе. Як із ланцюга зірвалася! Повітря-то нині п’янке. Від нього не тільки кішки з собаками дуріють. – Степанида грайливо підморгнула. – Тобі хіба не хочеться?

– Облиш це, – сердито сказав він. – Про справу думай. Попередь слуг, що тому, хто прохопиться, не минути лиха. Скажи, Данило не потерпить такого поруч. Позбудеться всіх, хто про його ганьбу знає. Або місця позбавить, або голови.

– Це ти розумно придумав, – погодилася Степанида. – Ніхто не захоче в немилість потрапити.

– От і добре, – кивнув Никодим. – Сподіватимемося, що все обійдеться. Князю зараз ох як ясна голова потрібна. Адже він ярлик Батиїв спалив.

– Як? – чи то злякалася, чи то захопилася Степанида.

– А ось так. Узяв грамоту – і в грубку.

– І що тепер?

Никодим помовчав, розмірковуючи, чи не даремно він відвертий із ключницею. Але вона викликала в нього довіру. Крім того, іноді потрібен хтось, із ким можна поділитися сокровенним.