Тарас Орлик - Данило Галицький

– Буде війна з проклятою Ордою, – сказав Никодим, задумливо торкаючись волосся, що відросло до плечей. – Данило з Васильком поспішають приготуватися.

– Війна, – пробурмотіла Степанида. – Адже їх тьма, прірва. А наших зовсім мало.

– Це як подивитися. Ми на своїй землі, у нас все під боком. Тартарам усю зброю і добро доведеться возити. Доріг і стежок не знають. Навколо кожної фортеці багато тисяч своїх покладуть. – Тут Никодим знизив голос і покосився навсібіч, хоча поруч не було нікого, хто міг би їх чути. – Ми починаємо будувати нові фортеці. У Карпатах. На той випадок, якщо відходити доведеться.

– Борони Боже! – вигукнула Степанида.

– Думаю, до цього не дійде. Данило з Васильком знову війська перекроюють. У тартарський спосіб. Деякі премудрості Данило в Сараї підгледів, дещо я підказав. Будемо відтепер, як в орді, постійні дружини утримувати.

– І в мирний час? Це ж витрати які.

– Хто сильний у мирі, той і на війні перемагає.

– Сам додумався? – запитала Степанида з повагою.

Никодим знизав плечима і усміхнувся:

– Хто знає? Спало на думку, я і сказав. Мудрі думки, вони в повітрі витають.

– Як мухи, чи що?

Степанида розсміялася, уявивши собі таку картину.

– Сама ти муха! – розсердився Никодим. – З нею серйозно, а в неї тільки смішки в голові.

– Я жінка весела. І добра. Це я до того, що якщо ти в мене чогось попросиш, то не відмовлю.

– Чого попрошу?

– А чого хочеться.

Здогадавшись, на що натякає Степанида, Никодим зніяковів і мало не силоміць виставив її за поріг.

– Дурна баба, – підсумував він і сів за літопис.

Він знав, як багато змін відбувається навколо, і квапився записати все, чого був свідком.

Сади навколо Галича відцвіли, ниви рясно зазеленіли, річка Лукава повернулася у свої береги і місцями так обміліла, що вільно переходь убрід. Наближалися жнива; удень можна було застати вдома хіба що малих дітей, калік і немічних старих. Хто не в полі працював, той городи прополював, воду носив або худобу пас. А ще багато хто будувався, споруджуючи і цілі хороми, і хатки, що трохи більші від куреня.

Спекотного травневого полудня, коли повітря було так насичене квітковими ароматами і сюрчанням коників, що загусло до киселевого стану, ніхто не звернув уваги, як у місто поодинці з’їжджаються вельми знатні і багаті люди, які, щоб не привертати до себе уваги, прибували без почту, а тільки з одним-двома помічниками.

То були не найбільш родовиті, проте, мабуть, найбільш честолюбні бояри Галичини й Волині – суворий Ратобор, рано облисілий Спиридон, рудобородий Молибог, зовсім старий Мирослав, молодий ще Спиридон, огрядний Кіндрат Федорович із Пониззя, карликовий Гліб Лукич із Бакоти, навіть кілька чернігівських дворян, що з’явилися нібито для того, щоб підтримати товаришів, а насправді мріють про те, як би відрізати собі якнайбільший шматок чужого пирога.

Останнім прибув Доброслав Судач – головний суперник Данила в боротьбі за владу. Він давно каламутив воду, але тепер був налаштований скинути або знищити Данила. Багато води сплило з того дня, коли князь вивернув йому палець у присутності всіх бояр, але Доброслав досі стікав жовчю від самої згадки про раду. Просили тоді князя не доводити Батия до гніву, а той не послухався. Виданий йому ярлик спалив, гінцям ханським голови морочить, обіцяючи виплату данини, яку ніхто навіть збирати не починав. Далі терпіти таке було неможливо.

Таємні збори, призначені в маєтку Андрія Гавриловича, скликав Доброслав, скориставшись від’їздом Данила в Угорщину. Сьогодні він мав намір остаточно згуртувати інших навколо себе і почати діяти рішуче, не обмежуючись бурчанням за спиною князя. Настав час брати владу. Доброслав був упевнений, що Батий призначить новим князем його, оскільки не раз і не два встиг пошептатися з посланцями із Сарая.

Маєток Андрія, який отримав у спадок від багатія Гаврила Семив’язова, був огороджений муром, що міг зрівнятися висотою з фортецею. Щойно приїжджі ховалися за воротами, більше ніхто не міг їх бачити зовні. Челядь Андрія метушилася мовчки, язиків не розпускала, очей не піднімала. Тут уміли зберігати секрети. Наприклад, про те, що в панській опочивальні перебувала гостя з Холма – сама княгиня Анна власною персоною.

Приїхала вона нібито для того, щоб побачитися із сестрами, але пробула в них зовсім недовго, і вже другий день віддавалася забороненому коханню. Андрію вона набридла, хоча, з іншого боку, він устиг прив’язатися до Анни. Вона була як зручні, розношені чоботи, які шкода міняти на нові. Подумуєш, що пора викинути, проте все ніяк не можеш зібратися з духом. Так і з Анною.