Тарас Орлик - Данило Галицький

– Очі твої туди-сюди, туди-сюди… – Завида показала, як вона це бачить. – А дивитися прямо потрібно. Очі в очі.

– Не розумію, про що ти, – промовила Анна, перебираючи святкові сукні в скрині. – Загадками говориш.

– Можу і відгадками.

– Ну?

Розпрямившись, Анна склала руки під грудьми.

– Зробися хворою, княгине, – тихо сказала Завида. – Або руку, наприклад, ошпар.

– Навіщо це?

– Щоб пошкодував тебе князь. Тоді і придивлятися до тебе не буде. Пошкодує, приголубить. А за ніч ти опануєш себе, заспокоїшся. Ранок воно, як відомо, мудріший.

– Кип’яти воду, – пожвавилася Анна. – І сюди неси. Так щоб ніхто не здогадався.

– А ти мене в усьому вини, – захихотіла Завида, прямуючи до дверей. – Свари, лайся. Мовляв, незграбна я, нерозторопна. А рученьку ми жиром борсучим змажемо і перев’яжемо набіло. Через кілька днів як нова буде.

– Неси окріп! Митися бажаю. Так швидше ж ти, Завидко!

Залишившись сама, Анна нервово заходила по кімнаті, безцільно торкаючись то фіранок, то незакінченого шиття. Порада була добра. Якщо Данило і помітить, що з дружиною щось не так, то спише на болячку. Швидше б служниця поверталася! Цікаво, вона одна про любовні походеньки з Андрієм знає, чи вся челядь кісточки господині перемиває?

Тільки тепер, коли відплата була близька, Анна по-справжньому схаменулася. Усі ці місяці вона жила як в маренні. Поводилася ніби п’яна, не соромлячись людських очей. А люди, вони все помічають. І до чужого рота не приставиш ворота.

Що ж буде, що ж буде?

Хотіла Анна кинутися знову під ікони, але тут Завида прийшла з гарячою водою.

– Ось я вам зараз у цебер окропу додам, – підморгнула вона.

Анна засукала лівий рукав, підійшла до окропу, ревно перехрестилася правою рукою. Прошепотіла:

– Нехай це буде покарання за гріх мій.

І сунула руку в окріп. По лікоть!

Деякий час вона від болю не розуміла нічого. Потім почула, як Завида голосить, поливаючи їй ошпарену шкіру холодною водою з глечика:

– Так довго тримати не треба було, пані. Засунула – і відразу вийняла. Навіщо ж ти так.

– Щоб болючіше, – прошепотіла Анна, кривлячись і ковтаючи сльози полегшення. – Щоб до кісток пройняло, до душі.

– А ось ми зараз опік сальцем, сальцем… І маззю зверху… Ага, ось так. Поверни ручку-то… Тепер перев’яжемо… Ну? Полегшало?

– Дякую, Завидко. Дякую, люба.

– Ви не хвалити мене повинні, а лаяти, – підказала служниця, показуючи очима на двері. – Голосніше, голосніше!

Анна накричала на неї, навіть ногами затупала. Завида виправдовувалася, прощення просила, навіть сльозу пустила. На шум прибігли служниці, жахнулися, заохали. Анна всіх прогнала, але перш за все Завиді знак показала, щоб поверталася. Незабаром та знову постала перед княгинею.

– Що бажаєш, пані? Проженеш тепер мене?

Анна виглянула за двері, сіла в крісло і запитала навпростець:

– Як думаєш, прохопиться хтось?

– Ніколи в житті! – гаряче запевнила її Завида. – Я усіх суворо попередила: якщо хто рот розтулить, так я того в крадіжці звинувачу і на суд відведу. Ти мені, княгине, браслетку свою дай, чи намисто. Треба буде – підкину. Хто потім наклепниці повірить?

– Розумно, – схвалила Анна. – Вибирай, що хочеш, та себе не забудь. – Вона кивнула на скриньку з прикрасами.

– Усі побожилися, що мовчатимуть, – сказала Завида, перебираючи дорогоцінні розсипи, не в змозі приховувати жадібні вогники, що зайнялися в її очах. – Ось тільки…

Вона замовкла, приклавши до грудей бурштинове намисто.

– Що? – не витримала Анна.

– Тетеря ця …

– Яка тетеря?

– Степанида, ключниця, – пояснила Завида. – Не довіряю я їй. Відіслала б ти її куди-небудь, від гріха подалі, княгине.

– Клич її сюди!

Анна скривилася і погладила перев’язану руку.

– Тільки не видавай мене, – захвилювалася Завида. – Вона б’ється. Погрожувала вбити мене.

– За що?

– Хоче моє місце біля тебе зайняти, пані. Зла тітка. Заздрісна. Ось візьме і на зло все князеві розповість.

– Нехай постане переді мною, негайно! – Голос Анни зірвався на крик. – Я їй розповім!

Прихопивши кілька прикрас і прикриваючи їх фартухом, Завида зникла.

Княгиня встигла тричі обійти свої покої по колу, перш ніж у двері боязко постукали. Переступивши поріг, Степанида низько вклонилася:

– Кликала, пані?

Анна втупила в неї гарячково блискучі очі, під якими залягли темно-сині тіні.

– Знаєш? – запитала вона коротко.

Степанида переступила з ноги на ногу, узялася смикати поділ.