Тарас Орлик - Данило Галицький

Розумів Андрій, що цим він горду княгиню міцніше будь-яких інших кайданів тримає. До смирення, ласки і шанобливого поводження вона звикла, а таке звернення було для неї новиною. Їла-їла солодкі пироги з киселем, аж ось до солоного і перченого дорвалася: не відтягнеш. Усіх до новизни тягне, до чогось незвіданого. Так і Анна. Прикипіла до кривдника всім серцем, усім тілом.

Боярин Андрій став для неї начебто господарем, що собаці стусани дає, але зате потім погладить, приголубить, до ложа свого допустить. Хоч волів він брати княгиню не так на простирадлах шовкових, а на шкірі ведмежій, що в спальні лежала. Або, припустімо, на лавці. А то й стоячи, якщо така примха на думку спаде. У цьому полягало його основне задоволення. Гризе йому Анна вухо або груди цілує, а він ні на мить не забуває, чия вона дружина. І, отримавши своє, неодмінно заведе розмову про князя Данила. Мовляв, якщо і доїхав він до Орди, то несолодко йому там, бідному. Шкода Андрію князя. На чужині його Батий принижує, а на батьківщині дружина його зраджує.

– Може, розлучитися нам? – запитує Андрій, руки за голову закинувши. – Як думаєш, Анно?

– Що ти, що ти! – злякається вона, притискаючись до його сильного, байдужого, ситого тіла. – Як я тепер без тебе? Любий ти мені дуже, Андрійчику.

– Гаразд, там видно буде, – скаже він, позіхне і відвернеться спиною.

Так і кохалися.

Траплялося, для гостроти відчуттів Андрій Анну в спальні залишав, коли до нього інші бояри навідувалися. Чомусь це завжди вночі відбувалося. Причаїться вона в темряві і сидить, тихіше за мишу, поки державні мужі раду тримають. Андрій на таких зустрічах себе справжнім молодцем відчував. І, повертаючись до спальні, доводив Анну до стогонів солодких, до тваринних криків.

Додому ж повернувшись з побачення, вона насамперед перед іконостасом на коліна падала, прощення просила. Потім, стоячи перед венеціанським дзеркалом, розпусницею себе називала і клялася, що це була остання гріховна ніч. Але потім все повторювалося.

Знову, знову й знову.

Це було замкнене коло. Шукала виходу з нього Анна і не знаходила. Гаразд, думала, нічого. Повернеться мій Данило, і минеться наслання.

І він повернувся.

Звістку про наближення князя привіз тартарин, що не розумів жодного слова по-руськи. Вручив листа, щось сказав по-своєму і помчав стрімголов. Сувій Анні принесли. Вона розгорнула, прочитала і ледве не знепритомніла. Скоро, скоро буде тут її чоловік. Обійме. Подивиться в очі. Усе зрозуміє.

І що тоді? Покалічить? Закриє в теремі до старості? У монастир відправить?

Ні, ні перше, ні друге, ні третє. Не підніме Данило руку на Анну. Може, і не скаже нічого. Наллється темною, задушливою тугою і залишить її одну. Мовчатиме день, місяць, рік. Жодного слова не промовить про те, що було. Про погоду поговорить при дітях. Привітається. Доброї ночі побажає, в очі не дивлячись. Досі Анна жодного разу не зраджувала чоловікові, проте точно знала, як він вчинить. Усе ж стільки років разом прожили. Одне ціле, вважай. Тільки половинка-то з гнилизною виявилася.

Упала Анна на коліна, стала просити Спасителя, Богородицю, святих угодників, щоб відвели від неї біду. Клялася, що якщо вони Данилові очі від правди відведуть, то вона, Анна Мстиславівна, княжа дочка і князівська дружина, більше в бік Андрія і не подивиться. Адже він і не любий їй зовсім. Це було наслання, морок, чари відьомські.

Молитва додала сил і рішучості. Вийшовши на балкон, Анна простежила за від’їздом синів, що квапилися зустрічати батька.

– Ось як скучили, соколята, – ласкаво промовила Завида, нечутно з’явившись за спиною. – Ти, княжно, теж, мабуть, місця собі не знаходиш від радості?

У питанні служниці таївся якийсь натяк, тон її був занадто нудотний, щоб звучати щиро.

– Тобі-то що до того? Неси прачкам кошика з білизною та печі у великому залі накажи розтопити.

– Білизну віднесла, печі топлять, – відповіла Завида. – А мені дозволь слово мовити.

– Не зараз, – відмахнулася Анна. – Данило їде.

– Ось і я про те.

– Що-о?

– Даремно ти побиваєшся, люба моя княгине, – сказала Завида. – Лиця на тобі немає. І очі…

– Що очі? – запитала Анна, спалахнувши.

Вона щосили намагалася триматися впевнено, навіть гордовито, але це їй погано вдавалося. Страх, що Данило подивиться на неї і здогадається, наростав, як снігова куля.

Завида добре розуміла стан пані. Адже ж не дівиця юна була, деякого досвіду набратися встигла. І били її, і за волосся тягали, і на мороз в одній сорочці виганяли. Одне засвоїла вона: чоловікам ніколи правду говорити не слід. Вислухають, випитають – і за віжки хапаються.