Тарас Орлик - Данило Галицький

– Поранених… забрати, – сказав Данило перекладачеві, що прибіг з пагорба.

– Не дозволено, – радісно оголосив суздалець. – Великий хан наказав усіх добити, і ваших, і наших.

Про всяк випадок він відступив на крок.

– Великий хан, – повторив Данило без виразності. – Передай йому, що я все зрозумів.

– Сам скажи йому, князю, – зрадів перекладач. – Незрівнянний і незламний владика світу чекає на тебе до обіду. Бенкетувати будете вдвох. Велика честь. Владика бажає потішити твої уста, щоб змити з них гіркоту поразки.

– Ми перемогли.

– Не раджу говорити так у присутності Незрівнянного. Йому це не сподобається.

– Я сам вирішу, що говорити незрівнянному, а що ні, – сказав Данило. – Можеш передати, що я скоро буду.

– Він чекає саме зараз! Ходімо.

Колишній правитель Суздаля простягнув руку, маючи намір узяти князя під руку.

– Геть, смерде!

Кулак Данила збив ханського посланця з ніг так легко, ніби удар був завданий городньому опудалу.

– Князю! – застережливо гукнув Никодим.

– Хай скаржиться, пес приблудний. – Данило штовхнув сидячого на снігу суздальця. – Біжи, підібгавши хвоста, до свого господаря. Більше ти ні на що не здатний.

Відвернувшись, він знову подивився на поле бою, де кілька воїнів з ножами і списами добивали вмираючих. Одним різали горлянки, іншим протикали серця. Пощади не було нікому.

На натовп навалювалася кіннота, розганяючи тих, кому забракло вражень для вечірніх чайних бесід. Рівнина швидко звільнялася від багатьох тисяч глядачів.

– Поховати хоч дозволять? – обережно подав голос Діонісій.

– Чужа земля проклята, – відповів Данило, не обертаючись. – Що в ній лежати, що зверху, все одно спокою не буде душам праведним.

– Їх спалять, – сказав Никодим. – Он, дрова везуть. Заздалегідь, значить, підготували.

І справді, низка коней з’явилася з-за горба, везучи на волокушах поліна і цілі колоди.

– Нехристи! – Діонісій сплюнув.

– Тримайте язики при собі! – гримнув Данило. – Донесуть ханові, він знову крові прагнутиме.

– Утік донощик, – сказав Никодим. – Не чує.

– А мені байдуже! – визвірився Діонісій. – Нехай і мене теж, як хлопців моїх.

– Ні, не нехай, – наблизившись до сотника, Данило щосили струснув його за плечі. – Ти мені ще живим знадобишся, тисячнику.

– Тисячник? Це за які такі заслуги? – Діонісій схлипнув і зморщився, збираючись заплакати – гірко і негарно, як це вміють робити тільки чоловіки. – Я дружину занапастив. Таких богатирів не вберіг.

– Нових навчиш. – Данило рвучко притиснув до себе старого вояку, поплескав його по плечу і відштовхнув від себе. – А поки зуби зціпи і терпи. Так треба.

– Але…

– Не рви душу, сотнику. Забирай всіх, хто залишився, і веди до палацу. Нічого їм тут… Ніхто наших сліз не повинен бачити, зрозумів?

– Зрозумів, князю. – Діонісій провів кулаком по очах. – Зрозумів, отче.

– Та який я тобі отець, старий! – Данило звів руку і знесилено опустив її, неживу, омертвілу.

– А який є, такий і отець, – незграбно укинув сотник. – Мені іншого не треба.

Змінивши голос на басистий, різкий, він став скликати своїх людей. Данило, залишившись наодинці з Никодимом, неголосно запитав:

– Ну що, писарю? Опишеш, як тут усе було?

– Жодного слова не збрешу, – клятвено пообіцяв Никодим.

– Тоді доведеться мені тебе зарізати, – тихо, майже ласкаво сказав Данило. – Просто тут, поки ти до Батия не побіг заступництва шукати.

– До Батия? Заступництва? Борони Боже! Ріж, коли вирішив, князю. Тільки пояснив би спершу, за що.

– Не всяка правда корисна, писарю. Прочитають іноземці, як нас тут приймали, що подумають? Що не поважають ординці руських, а ті мовчки втираються. Ганьба велика на весь світ. Не бути цьому!

– Що ж ти хочеш, щоб я написав, князю? – запитав Никодим, обдумуючи почуте.

Данило кинув останній погляд на те, як готується вогняне поховання, і відвернувся з таким обличчям, ніби воно було висічене з найбілішого, найтвердішого мармуру.

– Напиши, що приймали мене з усім моїм двором і почтом чималим. Що королівські почесті надавали, із заморськими гостями знайомили. І нібито віддав Батий в моє розпорядження половину свого палацу. І дружина його з моїх рук дари побажала прийняти, і моїй Анні у відповідь дари передати. Решту сам придумай.

Никодим кивнув, потираючи лоба.

– Правильно міркуєш, князю, – сказав він нарешті. – Не все потрібно в літопис писати. Нащадкам про славні справи знати слід, нехай пишаються. – Він подивився Данилові в очі. – Батий поводився з тобою як рівний з рівним. Повагу виявляв.