Тарас Орлик - Данило Галицький

Це розумів Сартак, це розумів його батько, усі глядачі й усі учасники змагання. Але лише князь Данило і його люди брали до уваги ще дещо, про що забули інші. Силу руського духу. Заступництво Всевишнього. Нарешті, просто удачу, без якої в Київській Русі ніколи не обходилися. Земля там була якась особлива? Повітря? Або, може бути, саме в тому місці небесне склепіння стоншується до такої міри, що це дозволяло встановлювати міцний, постійний зв’язок між вищим і земним?

Сартак, що з нетерпінням чекав розгрому противника, ніколи не замислювався про подібні речі. У його свідомості Всевишній був подібний до батька на троні, лише велетенський, дуже могутній, із громовим голосом. Обличчя в нього було пласке, вузькооке, з рідким заростом, а всіх, хто не був схожий на нього, він не удостоював своєї милості. Це був свій, зрозумілий і зручний бог, з яким про все вдавалося домовитися. Ось чому совість Сартака була чиста, як у немовляти, що ще не навчилося розрізняти, що добре, а що погано. Водночас думки його були темні й похмурі, як грозовий день. Він не пробачив князеві Данилу, який принизив його питанням.

Чи побачимо ми, як Сартак стріляє з лука або перемагає в поєдинках?

Ні, дурний урусе. Синові хана Батия зовсім не обов’язково битися самому, щоб здобувати перемогу за перемогою!

Сидячи в кріслі, установленому спеціально для нього майже на рівні з батьківським троном, Сартак жував сушені винні ягоди, гриз зацукровані горішки і жадібно стежив за першим поєдинком.

Правила були прості. Програвав той, хто першим торкався землі будь-якою частиною тіла, крім стопи і кисті рук. Від дружинників виставили Твердозуба, дужого малого на прізвисько Сохатий і, на подив багатьох, не такого вже молодого воїна Тараса Довгошапку, який, як з’ясувалося, довго жив серед тюрків, у яких навчився мистецтва єдиноборств.

Орду представляли троє силачів, які мали вищі борецькі титули арсланів, тобто «левів». Ба більше, один з них був двічі арсланом, що перетворювало його в так званого велетня, або аварга. Були й більш вищі щаблі, але, як правило, до них ніхто живим не добирався. Так, двічі лев був однооким, одновухим і розмовляв гугняво, в ніс, що, звичайно, не робило його менш небезпечним.

Незважаючи на мороз, тартарські борці роздяглися майже догола, залишившись у самих лише пов’язках на стегнах, які сяк-так прикривали пах і щілину між сідницями. Вони чекали сигналу між багаттями, розведеними для них. Руським ніхто грітися не запропонував. Вони вирішили, що стануть оголятися по черзі перед самим поєдинком.

І ось суддя вдарив калаталом у мідний диск, закликаючи першу пару в коло.

– Ну, пішов я, браття, – промовив Твердозуб, швидко скидаючи із себе все, крім білизни.

– Сорочку теж знімай, – сказав Тарас діловито. – Інакше за комір або рукав схоплять так, що не вирвешся. Тартари, он, маслом намащені, щоб із рук вислизати. Але й ми не дурні. Ось тримай. – Він простягнув миску з топленим баранячим салом. – І боротися зручніше, і тепліше. З Богом.

– З Богом, – зітхнула вся та невелика ватага, яка бажала перемоги Твердозубу.

Статурою він програвав силачу, що вийшов проти нього з поголеною головою і міцним, як у тура, загривком. Лише справжні знавці оцінили жилаву фігуру Твердозуба гідно. Бритоголовий тартарин це зробив, бо не кинувся в бій відразу, а почав кружляти по шкурах, удаючи, що збирається то вдарити супротивника в гомілку, то схопити його за руку. При цьому він затримувався там, куди сягало тепло від вогню, змушуючи Твердозуба мерзнути на протилежному краю кола. Глядачі, що зрозуміли хитрість свого одноплемінника, затягли переможну пісню з таким простим і повторюваним мотивом, що його змогла б повторити і дитина.

– Не дозволяй йому гратися в кота-мишки! – крикнув Діонісій, склавши долоні ковшем. – Насідай, хлопче! Не давай лисому спуску!

Твердозуб, не довго думаючи, перейшов у наступ. Бритоголовий хотів зустріти його ударом бичачої голови, однак був захоплений за товсту шию, піднятий і кинутий на землю. Доторкнувшись колінами хутра, він спробував підвестися і продовжити двобій, користаючи з мовчання судді, який на момент «осліп», щоб не помітити перемогу чужака. Тоді Твердозуб підсік ноги бритоголового, перекинувши його на бік. Суддя неохоче вигукнув: «хо», визнаючи поразку єдиновірця.

Князь Данило встиг помітити жах, що відбився на круглій фізіономії бритоголового, якого тут же оточили воїни і погнали подалі від людських очей, наносячи удари тупими кінцями списів. Натовп, що утворив коридор, проводив невдаху злісними вигуками. Щойно його одностайно вітали, а тепер так само одностайно відсилали на страту. Він не виправдав очікувань, життя його стало дешевше від верблюжого гною.