Тарас Орлик - Данило Галицький

Вершник у плащі йшов третім, але повільно готувався зрівнятися з другим, а потім, з Божою поміччю, позмагатися з теперішнім переможцем.

І він міг устигнути виконати задумане, міг, безперечно, міг! До канату, протягнутого в кінці дороги, залишалося не менше тисячі сажнів…

«Давай, давай! – подумки підганяв Данило героя. – Ще трохи натисни, ще, ще!»

Той ніби почув. Білий кінь під ним розпластався над дорогою, майже не торкаючись її копитами. Раптом тартарин, якого він уже обігнав, звис із сідла і вхопив однією рукою край плаща. Дружинник різко нахилився назад. Щоб утриматися в сідлі, він машинально натягнув віжки. Білий кінь не зупинився, як укопаний, але слухняно уповільнив біг, а потім і зовсім перейшов на нерівну рись, здивовано озираючись назад. Цього часу цілком вистачило для того, щоб його обігнало відразу стільки коней, що подальша боротьба втратила будь-який сенс.

У горлі Данила стало гірко від розлитої жовчі. Він обернувся і подивився в очі Батию.

– Не пощастило, – сказав той через перекладача. – Кінь полохливий.

– Кінь добрий, – заперечив Данило. – Ще трохи, і обійшов би всіх.

– Хочеш зігрітися? – Батий показав на намет. – Ти замерз. У тебе очі сльозяться. – Володар білого коня щось пояснював тартарам, розмахуючи руками. Його почали відштовхувати, а потім кілька разів ударили. Діонісій схопив його за плечі і потягнув убік.

– Образливо програвати, – зазначив Батий. – Гаразд, можливо, твої люди краще стріляють, ніж їздять верхи.

Данило нічого не відповів, кусаючи губу. Він пообіцяв до кінця днів своїх пам’ятати східну гостинність. І степову пожежу, і кумис, і ці перегони. Йому стало остаточно зрозуміло, що не можна вірити жодному слову Батия. Що ж, це розв’язувало Данилу руки. Із ганебним ворогом необов’язково поводитися чесно. Трюк із плащем став останньою краплею, що переповнила чашу.

– Вісімдесят кроків – це небагато, – зневажливо махнув рукою Батий. – Син відомого Есухея уражав ціль із трьохсот сажнів. Його батько бив із чотирьохсот.

Можливо, це було просто вихваляння, але Данило не сподівався на перемогу в стрільбі з лука. Усьому світу було відомо, наскільки майстерні в цій справі тартари. Тятива їхніх луків, звита з шовку, настільки міцна, що витримує вагу дорослого чоловіка. Порожнисті наконечники наповнені піском для надання стрілам рівноваги в польоті. Самі луки вигнуті в хитрий спосіб, натягнути їх здатне навіть десятирічне хлопченя.

Батий не полінувався звести Данила вниз, щоб той на власні очі оцінив перевагу ординських лучників. І вона була настільки очевидна, що заперечити було нічого.

Стріляли по шкіряних мішечках, набитих овечою вовною. Їх, поступово міняючи з великих на зовсім маленькі, підвішували на зробленій з колод перекладині, біля якої чергували судді. Щоразу, коли лучник потрапляв у мішень, вони одночасно здіймали руки і кричали «ухай»! Промах удостоювався зневажливого мовчання.

Так змінилися тридцять три мішені, поки не залишилася остання, завбільшки з куряче яйце. Починали стрільбу дванадцять лучників, закінчували троє – двоє ординців і один руський – невисокий худорлявий чоловік, схожий здалеку на хлопченя. Звали його Матвієм. Перш ніж пускати стріли, він цілився так довго, що в натовпі глядачів починали гудіти й улюлюкати. Він не звертав на це уваги. Готувався до кожного пострілу ретельно і вдумливо, неначе від цього залежало його життя, а може, і доля усього руського народу. Діставав із кишені сіряка пташину пір’їнку, пускав її за вітром, спостерігаючи за напрямом польоту. Довго приминав під собою і без того утоптаний сніг. Вибирав стрілу, перебираючи їх відразу в двох сагайдаках. І, нарешті, піднімав лук, поволі натягуючи тятиву.

Порівняно з ним, тартари видавалися набагато жвавішими. На постріл вони витрачали часу не більше, ніж на те щоб позіхнути або почухатися. Ті двоє, що змагалися тепер з Матвієм, були ще спритніші за інших. Здавалося, їхні руки самі знаходять стріли, прикладають до лука, пускають їх у мішень по пологій дузі.

В останню ціль вони влучили двічі, зробивши по три спроби. Друга стріла лише зачепила мішечок, розпоровши його. Судді швидко виготовили новий, підвісивши замість зіпсованого.

– Еге! – вигукнув гострозорий Діонісій. – Але ж той був з яйце, а цей із горіх волоський.

Він обернувся до Данила, шукаючи в нього підтримки. Данило у відповідь подивився на Батия, що сидів на троні, принесеному з палацу в таку далечінь лише для того, щоб вивищуватися над гостем. Сперечатися не було сенсу. Один із суддів уже змахнув рукою, подаючи сигнал.