Тарас Орлик - Данило Галицький

– Програти не можна, – твердив Єрмолай похмуро, – але й перемагати небезпечно. Чи стерплять тартари приниження? Для них від нашого брата поразки зазнати – ганьба, яку не змити. Вони нас за рабів мають.

– Побачу, що хтось із хлопців піддається, своїми руками задушу, – пообіцяв Данило, втупивши суворий погляд у сотника. – Дивись, Єрмолаю, підучиш кого дурниць, нарікай на себе.

– Образливо навіть слухати таке, – вигукнув Єрмолай, але щось у його голосі підказувало, що він справді подумував про якісь хитрощі.

Довелося показати йому кулак. Данило радше б помер, ніж поступився зо страху. Таким його Бог створив. Траплялося, він і хитрував, і вигадував, і навіть брехав в очі – правителю не можна інакше. Але боягузтво вважав одним із головних гріхів людських, тому не дозволяв піддаватися йому ні собі, ні наближеним своїм.

У день змагань зібрав він залишки дружини своєї у себе в кімнаті і, пройшовшись уздовж щільного строю, позадкував, щоб краще всіх бачити і щоб його самого добре бачили. Повітря у покоях ущільнилося від дихання десятків вояків, стало тепло. Незважаючи на те що ратники стояли, не рухаючись і намагаючись не шуміти, було чутно, як поскрипує шкіра їхніх ременів, як брязкають кільця і пластини обладунків, бряжчать остроги, чіпляючись одна за одну.

– Браття мої, – почав Данило душевно і неголосно. – Так завжди звертаюся я до вас перед майбутньою битвою або іншими випробуваннями. І ви знаєте, що це не просто слова. Братами вважаю вас. Один хліб ламаю з вами в походах, одну воду п’ю, такий самий меч ношу, як будь-хто з вас. Тільки нині вас без мечів залишили. – Ковтнувши, він підвів голову і заговорив трохи голосніше. – Але хіба сила наша в залізі? Сила в дусі нашому. Залізо іржа поїсть. А душа християнська вічна. Так не біймося ж нічого на світі цьому, бо чекає на нас усіх інший світ, спільний для всіх, хто живе з вірою в Ісуса Христа. – Передихнувши, Данило обвів поглядом суворі обличчя воїнів своїх, наче вирізаних із твердого дерева. – Знаю, що ніхто з вас не підведе мене сьогодні, брати мої. Про одне прошу: не здавайтеся, не давайте супротивникові взяти гору. Сьогодні – гра, завтра битва. Нехай знають тартари, що перемогти дружину княжу непросто. І нехай тричі подумають, перш ніж зло проти нас замислити. Багато що залежить від цих змагань, браття. Честь наша. Слава. Майбутнє. Не осоромимо ж землю руську!

– Не осоромимо, – загули дружинники, зрозумівши, що Данило свою промову закінчив. – Жили порвемо, а покажемо бусурманам, чого варті. Будь упевнений, князю!.. Витримаємо!.. Переможемо!..

– Цить! – прикрикнув Єрмолай, хоча йому й самому хотілося давати якісь урочисті обітниці. – Спочатку справу зроби, потім нахваляйся. Горло дерти всі можуть.

Никодим, примостившись у кутку, спішно записував усе, що встигав, притримуючи листок, що так і намагався загорнутися назад у свиток.

А Гордій не відводив захопленого погляду від князя і думав:

«От молодець! Наче вогнем серця запалив. Хіба можна слабину показати після таких слів! Ні, брешеш, сотнику! Слово може бути важливіше за справу. Особливо, якщо сказати уміючи. Так, як наш Данило».

І, підкоряючись наказу, повернувся разом зі строєм до дверей і, тупаючи, вийшов із княжих покоїв з думкою про перемогу.

Та і хто не думав про неї того ранку?

Хан Батий був уже на пагорбі, з якого відкривався краєвид на місця майбутніх змагань, оточений численними натовпами глядачів. Для того щоб перегони відбулися без перепон, два десятитисячних тумени впродовж ночі їздили по колу, протоптували копитами своїх коней кільцеву дорогу, а потім посипали її золою і глиною, так що на ранок вона стала твердою і рівною, наче витоптана земля. Батий роботою був задоволений, і нікого не стратили. Для нього розбили два намети на вершині і навколо розвели стільки багать, що сніг шипів і танув. Хвилі теплого повітря відсували зимовий холод подалі від постаті нового Володаря всесвіту. У жовтому кожусі з білим хутром стояв він окремо від почту і дивився у той бік, звідки наближався маленький загін маленького князя маленької землі із назвою, яку важко вимовити. У ці хвилини Батий почувався справжнім велетнем… ні, вище! Самим Богом, піднесеним над простими смертними. Він не сумнівався, що сьогодні, не вдаривши пальцем об палець, приєднає до своєї імперії ще одну державу… як її?

– Гей, хто-небудь, – гукнув він, – і за його спиною тієї ж миті опинилися два радники, які мали, як і всі у ханському почті, феноменальний слух.